— Я наблизився до страшного зла, чело, — прошепотів він у мертвій тиші, що запала під соснами. — Я відчув спокусу випустити ту кулю, у Тибеті їх спіткала би тяжка і повільна смерть… Він ударив мене по обличчю… тіло моє ударив… — Лама, важко дихаючи, осів на землю, і Кім чув, як гупало і завмирало його натруджене серце.
— Вони до смерті його забили? — спитав чоловік з Ао-Чанга, поки решта стояли мовчки.
Кім у смертельному страхові опустився навколішки біля тіла.
— Ні, — пристрасно вигукнув він, — це лише слабкість! — тут він згадав, що він — білий і може скористатися табірним спорядженням білих людей. — Відкрийте кілти! У сагибів мають бути ліки.
— Ого! Я знаю ці ліки, — зі сміхом мовив чоловік з Ао-Чангу. — Як би я пропрацював п’ять років провідником у сагибів, не знаючи цих ліків. Я їх теж куштував. Тримай!
Він зняв із себе флягу з дешевим віскі, яке продають мандрівникам у Ле, і вправно залив трішки Ламі поміж зубів.
— Я так робив, коли Янклінг-сагиб звихнув собі ногу за Астором. Ага! Я вже позаглядав по їхніх кошиках, але ми справедливо поділимося в Шемлегу. Дай йому ще трохи. Це добрі ліки. Чуєш — серце зараз краще б’ється! Поклади його голову долі і трохи розітри цим груди. Якби він трішечки зачекав, поки я поквитаюся з сагибами — нічого б цього не сталося. Але сагиби можуть нас тут загнати. Тоді їх можна буде застрелити з їхніх рушниць, еге ж?
— Думаю, один уже своє отримав, — крізь зуби мовив Кім, — я його вдарив у пах, коли ми котилися по схилу. От, якби убив!
— Добре бути хоробрим тому, хто не живе у Рампурі, — мовив один із тих, чия хижка стояла неподалік від обшарпаного палацу раджі. — Якщо поміж сагибами про нас піде погана слава, то нас більше ніхто не винайме провідниками.
— О, та ж це не англезі-сагиби, не такі веселуни, як Фостам-сагиб чи Янклінг-сагиб. Вони чужаки — вони не говорять мовою англезі, як сагиби.
Наразі Лама закашлявся і сів, намацуючи зернята вервиці.
— Убивства не буде, — промурмотів він, — Колесо справедливе! Зло за зло…
— Нє, святий чоловіче. Ми всі тут, — чоловік із Ао-Чанга несміливо погладив Ламі ногу. — Без твого наказу ніхто нікого не вб’є. Перепочинь трохи. Ми тут зробимо невеликий табір, а потім, як зійде місяць, підемо до Шемлезі-під-Снігом.
— Після побиття, — повчально мовив чоловік зі Спіті, — найкраще поспати.
— Мені так наче справді трохи паморочиться і щемить на потилиці. Дай мені лягти головою тобі на коліна, чело. Я старий чоловік, але не вільний від пристрастей… Нам слід думати про Причину Всіх Речей.
— Дайте йому ковдру. Нам не можна розводити багаття, щоб сагиби не побачили.
— Краще забиратися до Шемлега. Ніхто нас не переслідуватиме у Шемлезі, — то казав нервовий мешканець Рампура.
— Я був провідником у Фастума-сагиба, і я провідник Янклінга-сагиба. Я б і зараз був би його провідником, якби не цей клятий бігар [повинність]. Нехай двоє людей з рушницями сторожують унизу, щоб сагиби не наробили нових дурниць. Я не залишу святого чоловіка.
Вони сіли неподалік від Лами і, трохи поприслухавшись навкруги, пустили по колу хукку, в якої за водозбірник правила стара пляшка з-під вакси «Дей енд Мартін». Червоний вогник вуглинки на пляшці, переходячи з рук і руки, освітлював розкосі примружені очі, високі китайські вилиці і волячі шиї, які ховалися у бганках темного грубого одягу на плечах. Вони були схожі на кобольдів із якоїсь чарівної копальні — на гірських гномів, що зібралися на таємну нараду. А поки вони говорили, голоси снігових потоків довкола них стихали один за одним, бо нічний мороз заглушав і сковував ручаї.
— Як він постав проти нас! — захоплено мовив чоловік зі Спіті. — Я пам’ятаю одного старого гірського цапа, біля Ладака (сім років тому Дюпон-сагиб по ньому стріляв, але промазав), який стояв точнісінько так само. Дюпон-сагиб був добрим провідником.
— Не таким добрим, як Янклінг-сагиб, — чоловік із Ао-Чанга потягнув віскі з пляшки і передав далі. — Тепер слухайте мене, якщо тільки ніхто не думає, що знає більше.
Виклик ніхто не прийняв.
— Ми підемо до Шемлега, як тільки зійде місяць. А там чесно поділимо між собою речі. Мене задовольнить ота новенька рушничка і набої до неї.
— А хіба ведмеді лиш коло те’ бешкетують? — спитав його сусіда, смокчучи люльку.
— Ні, але мускусні залози тепер коштують по шість рупій за штуку, а твої жінки матимуть полотно з наметів і трохи кухонного начиння. Ми то все поділимо у Шемлезі до світанку. А тоді ми всі розійдемося, пам’ятаючи, що ніхто з нас ніколи не бачив і не мав справи з цими сагибами, бо ж вони можуть сказати, що ми покрали їхнє добро.