— Для тебе воно-то добре, а що раджа скаже?
— А хто йому розповість? Оці сагиби, які по-нашому не говорять, чи той бабу, який нам дав грошей задля якихось своїх справ? Чи то він проти нас військо приведе? А які докази залишаться? Все, що нам не потрібне, ми викинемо у Шемлезький смітник, куди ще нога людська не ступала.
— А хто цього літа в Шемлегу? — те сільце складалося з трьох чи то чотирьох хижок серед пасовищ.
— Шемлезька жінка. Як ми знаємо, вона не любить сагибів. Інших можна задобрити дрібними подарунками, тут вистачить нам усім. — Він поплескав по напханому боці найближчого кошика.
— Але… але…
— Я сказав, що вони не справжні сагиби. Усі їхні шкури й голови куплені на базарі в Ле. Я впізнав тавро. Я вам показував на минулому переході.
— Правда. Вони купили всі ті шкури й голови. Деякі вже навіть міль побила.
Це був влучний аргумент, а чоловік з Ао-Чанга знав своїх товаришів.
— Якщо трапиться найгірше з найгіршого, я скажу Янклінгу-сагибові, він чоловік веселий, посміється з того. Ми не чинимо зла нікому з тих сагибів, яких знаємо. А ці б’ють жерців. І нас поналякували. Ми втекли! Хто ж зна, де ми погубили речі? Чи ти дума’ш, Янклінг-сагиб дозволить поліції з долини нишпорити по горах, псуючи йому полювання? Дуже далеко від Сімли до Чіні, а ще далі від Шемлега до дна Шемлезького смітника.
— Нехай так, але я понесу велику кілту. Корзина з червоною накривкою, яку сагиби особисто пакували щоранку.
— У тому-то й справа, — спритно мовив чоловік із Шемлега, — що ці сагиби якісь не при ділі. Хто колись чув, щоб Фастум-сагиб, чи Янклінг-сагиб, чи навіть маленький Піль-сагиб, який ночами сидів, щоб підстрелити серао[182], — я кажу, хто коли чув, щоб ці сагиби приїздили в гори без кухаря з рівнин, без власного носія і… і без усього того хвоста свавільних гнобителів із доброю платнею? Як вони можуть завдати нам клопоту? Що то за кілта?
— Нічого, просто повна писаних слів — книжки, папери, що вони писали, якесь дивне причандалля, наче для обрядів.
— Шемлезький смітник усе те прийме.
— Правда! Але що як ми тим образимо сагибівських богів?! Я не хочу таке робити з писаними словами. І їхні мідні ідоли мені не до шмиги. Для простого горянина це не здобич.
— Старий чоловік іще спить. Тс-с! Питаємо його челу.
І чоловік з Ао-Чанга обновився ковточком із пляшки, пишаючись своїм головуванням.
— У нас тут, — прошепотів він, — є кілта, а речі в ній нам не знайомі.
— Мені знайомі, — обережно мовив Кім.
Лама глибоко дихав у спокійному, легкому сні, а Кім розмірковував над останніми словами Гарі. Як гравець у Велику Гру, він був схильний благоговіти перед бабу.
— Кілта з червоною накривкою повна дивовижних речей, не слід дурням її чіпати, — обережно сказав він.
— Я казав, я казав, — вигукнув носій того кошика, — Дума’ш вона нас видаст’?
— Ні, якщо віддасте її мені. Я зніму чари. Інакше вона завдасть великого лиха.
— Жрець завжди візьме своє, — віскі додало нахабства чоловікові з Ао-Чанга.
— Мені байдуже, — відповів Кім із винахідливістю синів своєї батьківщини, — поділіть між собою і побачите, що вийде!
— Ні. Я лиш пожартував. Керуй. Тут нам усім вистачить із головою. На світанку ми вирушимо своєю дорогою до Шемлега.
Вони лаштували і перелаштовували свої нехитрі плани ще добру годину, а доти Кім тремтів від холоду й гордості. Смішний бік ситуації лоскотав йому й ірландську, і східну частини душі. Ось були емісари грізної Північної Країни, дуже ймовірно, такі ж важливі у своїх краях, як Магбуб або полковник Крейтон, а тут — зненацька вскочили в отаку безпомічність. Один із них — Кім це знав особисто — деякий час кульгатиме. Вони наобіцяли князям. І лежать поночі десь унизу — без карт, без їжі, без наметів, без рушниць і без провідника, за винятком хіба що бабу. І цей провал їхньої Великої Гри (Кімові було цікаво, кому вони мали звітуватися), ця панічна гонитва посеред ночі — усе відбулося не завдяки кмітливості бабу чи Кімовим вигадкам, але просто, чудово і неминуче, як перехоплення Магбубових друзів-факірів молодим запопадливим поліцейським в Амбалі.
— Отак вони і є — без нічого, але ж і холодно, клянуся Юпітером! Я тут з усіма їхніми речами. О, вони, певно, злі! Співчуваю Гарі-бабу.
Кім міг і не витрачати своє співчуття, адже бабу в ту мить, хоч і страждав тяжко тілом, але душею здіймався до неба на радощах. На милю нижче по схилу, край соснового лісу двоє чоловіків, одного з яких час від часу сильно нудило, навперебій звинувачували одне одного і лаяли останніми словами бабу, який прикидався збожеволілим від жаху. Вони вимагали від нього план дій. Він пояснив, що їм пощастило залишитися живими; що їхні носії, якщо тільки не переслідують господарів, то неминуче порозбігалися; що раджа, його пан, за дев’яносто миль звідси і не лише не дасть їм грошей і провідників до Сімли, але напевне посадить у в’язницю, як почує, що вони побили жерця. Він детально роз’яснював їм про цей гріх і його наслідки, аж доки слухачі не зажадали змінити тему. Єдина їхня надія на порятунок, говорив він, полягає у тому, щоб непомітно прослизати від села до села, аж поки не дістануться до цивілізації, і в сотий раз обливаючись слізьми він питав у високих зірок, навіщо сагиби «побили святого чоловіка».