Він показав у вікно — там відкривався простір, залитий місячним сяєвом, що відбивалося від снігу — і викинув туди порожню пляшку з-під віскі.
— Не варто дослухатися до звуку падіння. Там кінець світу, — сказав він і вийшов. Лама визирнув в інше вікно, тримаючись за підвіконня, і його очі спалахнули двома жовтими опалами. З гігантської безодні, відкритої перед ним, тягнулися до місячного світла білі зубці. Решта було схоже на міжзоряну пітьму.
— Оце, — повільно мовив він, — точнісінько, як мої Гори. — Отут має жити людина — понад усім світом, відокремлена від насолод, обмірковуючи великі питання.
— Ага, якщо має челу, щоб готував йому чай, підкладав згорнену ковдру під голову і відганяв корів із телятами.
Димна лампа глипала у ніші, але місячне сяйво перемагало її; напівзігнутий над чашками і торбою з їжею, Кім рухався у змішаному світлі, немов високий привид.
— Ая! Але ж досі, хоча кров моя вгамувалася, у голові ще гуде і стукає, а на потилиці наче зашморг затягнули.
— Це не дивно. Удар був сильний. Хай тому, хто це зробив….
— Але без моїх пристрастей лиха б не сталося.
— Якого лиха? Ти врятував сагибів від смерті, на яку вони сто разів заслужили.
— Ти не досить добре затямив цей урок, чело, — Лама вмостився відпочивати на згорнутій ковдрі, поки Кім заходився коло звичних вечірніх справ. — Удар був лише тінню іншої тіні. Зло саме по собі — як швидко втомлюються мої ноги цими днями! — зустрілося зі злом у мені, з гнівом, люттю і бажанням поквитатися зі злом. Це ввійшло у мою кров, розбурхало мені шлунок й оглушило мої вуха… — Лама узяв із Кімових рук гарячу чашку і, дотримуючись церемонії, випив пекучого чорного чаю. — Якби я був вільним від пристрастей, злий удар завдав би лиха тільки тілу: рана чи синець — це все ілюзія. Але мій розум не був абстрагований, і виник порив дозволити людям зі Спіті вбити тих. У боротьбі з цим пожаданням мою душу розривали і шматували тисячі ударів. Аж поки не прочитав Блаженства (він мав на увазі буддистські заповіді блаженства), я не міг заспокоїтися. Але зло пустило в мені коріння від тієї миті недбалості й аж до кінця. Колесо справедливе і не відхиляється ні на волосину! Вивчи цей урок, чело!
— Це для мене зависоко, — промурмотів Кім. — Я досі весь тремчу. Я радий, що прибив того чоловіка.
— Я це відчув, коли спав у тебе на колінах у лісі внизу. Це тривожило мене уві сні — зло у твоїй душі поєднувалося з моїм. Хоча, з іншого боку — він витяг вервицю, — я набув заслуги, порятувавши два життя — тих людей, які завдали мені шкоди. Тепер я маю збагнути цей Зв’язок Усіх Речей. Човен душі моєї розгойданий.
— Спи і набирайся сил. Це наймудріше.
— Я медитуватиму. У цьому є потреба більша, ніж ти усвідомлюєш.
Година за годиною, аж до світанку, поки місячне світло блідло на високих шпилях, і те, що оперізувало пітьмою схили дальніх гір, поставало ніжним зеленим лісом, Лама незмигно дивився на стіну. Час від часу він зітхав. За зачиненими дверима, до яких підходила збентежена худоба, шукаючи звичного стійла, мешканці Шемлега і носії захопилися поділом здобичі та бенкетом. Чоловік із Ао-Чанга ними керував, а відтоді, як вони відкрили сагибські консерви і дізналися, як то смачно, йому ніхто не насмілювався кидати виклик. Шемлезький смітник поглинув бляшанки.
Коли Кім, за всю ніч надивившись поганих снів, вийшов у ранкову прохолоду почистити зуби, світлошкіра жінка у головному уборі, прикрашеному бірюзою, відвела його вбік.
— Усі решта пішли. Вони залишили тобі цю кілту, як і обіцяли. Я не люблю сагибів, але навзамін напиши нам амулет. Ми б не хотіли, щоб маленький Шемлег набув поганої слави через цей… випадок. Я Шемлезька жінка[185], — вона оглянула його сміливими ясними очима, так несхоже на потайні погляди жінок-горянок.
— Безумовно. Але це треба робити потай.
Вона підняла важку кілту легко, наче іграшку, і закинула її до своєї хижі.
— Вийди і зачини двері на засув! І нехай тут ніхто не ходить поблизу, поки я не закінчу, — сказав Кім.
— Але після всього — ми зможемо поговорити?
Кім нахилив кілту і на підлогу висипався цілий каскад топографічних інструментів, книжок, щоденників, листів, карт і чудернацьки напахченої місцевої кореспонденції. На самісінькому дні була вишита сумка з запечатаним, позолоченим і розмальованим документом, як то князі посилають одне одному. Кім затамував подих від захвату й оцінив ситуацію очима сагибів.
«Книжок я не хочу. До того ж, це логарифми, думаю, для топографії. Листів я не розумію, але полковник Крейтон зможе. Треба зберегти усі. Карти — вони малюють карти краще, ніж я — звичайно. Усі місцеві листи — ого! — особливо мураслу[186]. — Він понюхав вишиту торбинку. — Це, певно, від Гіласа чи Банара, а Гарі-бабу казав правду. Юпітером присягаюся! Гарний улов. Якби Гарі знав… А решту — геть за вікно». Він торкнувся пальцем замацаної поверхні чудового призматичного компаса і блискучого вершечка теодоліта. Але, зрештою, сагибам не дуже добре красти, а ці речі згодом можуть стати незручним доказом. Він відібрав окремо кожен рукописний клаптик, кожну карту і місцеві листи. Вони утворили пухкий стос. Три книжки з замками на палітурках і п’ять потертих записників він відклав убік.
185
Шемлезька жінка — безсумнівно, Ліспет — героїня однойменного оповідання зі збірки «Прості історії з гір».