«Листи і мураслу доведеться носити на собі за поясом під одягом, а рукописні книжки покладу у торбу з їжею. Вона буде дуже важка. Ні. Не думаю, що там було щось іще. А якщо і було, то носії викинули у кад[187], так що все гаразд. — ну, то й ви летіть слідом». Він напакував кілту всім, що вважав за потрібне викинути, і поклав на підвіконня. На тисячу футів нижче лежав довгий, лінивий і круглястий клапоть туману, якого ще не торкнулося вранішнє сонце. Ще на тисячу футів під ним ріс столітній сосновий ліс. Коли вітер розгортав хмару туману, Кімові було видно його зелені верхівки, схожі на мох.
— Ні! Не думаю, що хтось там тебе шукатиме!
Падаючи, кошик обертався і вивергав уміст. Теодоліт налетів на виступ стрімчака, вибухнув і розлетівся на друзки, книжки, чорнильниці, коробочки з фарбами, компаси і лінійки кілька секунд були схожими на рій бджіл. А потім зникли, і хоча Кім, наполовину вихилившись за вікно, нашорошував свої молоді вуха, з безодні не долетіло жодного звуку.
«За п’ятсот… за тисячу рупій такого не купиш, — сумно подумав він, — це було дуж-же марнотратно, але мені дісталося все інше їхнє добро, — сподіваюся, все, що вони зробили. А тепер, як у біса, я маю повідомити Гарі-бабу і що, в біса, мені робити? І мій старий хворіє. Листи треба обгорнути клейонкою. Це треба зробити насамперед, а то вони просякнуть потом… І я сам-один!» — Він охайно спакував листи у згорток, обгинаючи кутики твердої, липкої церати — мандрівне життя зробило його методичним, як старий мисливець, в усьому, що стосується дороги. Потім із подвійними пересторогами він спакував книжки на дно торби з їжею.
Жінка легенько постукала у двері.
— Але ти не зробив амулета, — роззираючись сказала вона.
— Немає потреби, — відповів Кім, геть випустивши з уваги необхідність дещо обговорити. Жінка непоштиво розсміялася з його збентеження.
— Тобі — немає. Тобі й оком змигнути не варто, а вже закляття накладене. Але подумай про нас, бідолашних людей, що буде з нами, як ти підеш? Минулої ночі вони надто напилися, щоб слухати жінку. Ти не п’яний?
— Я жрець, — Кім опанував себе, а що жінка була нітрохи не потворна, вирішив за краще поводитися, як йому належить.
— Я попереджала їх, що сагиби розсердяться, вчинять допит і донесуть раджі. А ще з ними бабу. У писак довгі язики.
— То це вся твоя гризота? — план уже визрів повністю у Кімовій голові, тож хлопець чарівно посміхнувся.
— Не вся, — відповіла жінка, простягаючи жорстку смагляву руку, вкриту срібними прикрасами з бірюзою.
— Це я миттю залагоджу, — швидко мовив він, — бабу це той самий знахар (ти ж чула про нього?), який подорожував горами біля Зіглаура, я його знаю.
— Він викаже за винагороду. Сагиби не вміють відрізнити одного горянина від іншого, але бабу має очі на чоловіків… і на жінок.
— Передай йому звістку від мене.
— Немає нічого, що я б не зробила для тебе.
Кім спокійно прийняв комплімент, як то роблять чоловіки у краях, де жінки мають звичай залицятися, видер аркуш із записника, і запатентованим незмивним олівцем награмузляв великими літерами шікаста — почерком, яким погані хлопчаки пишуть лайку по стінах: «Я маю все, що вони написали: їхні зображення місцевості і багато листів. Особливо мураслу. Скажи мені, що робити. Я у Шемлегу-під-Снігом. Старий хворий».
— Віднеси це йому. Це йому відразу закриє рота. Він не міг відійти далеко.
— Звісно, що ні. Вони досі у лісі за тим стрімчаком. Наші діти бігали туди подивитися, як розвидніло, і гукнули нам, як вони рушили з місця.
На обличчі Кіма відбився подив, але з краю овечого пасовища пролунав крик, схожий на крик шуліки. Дитинча, що пасло худобу, підхопило голос брата чи то сестри з дальнього краю схилу, що височів на долиною Чіні.
— Мої чоловіки теж у лісі, збирають дрова.
Вона дістала з-за пазухи жменю горіхів, акуратно розгризла один і почала їсти. Кім удав, ніби нічого не розуміє.