Кім так щиро засмутився скорботою старого, що йому мимохіть вирвалася фраза Магбуба Алі.
— На світанку, — Лама вів далі ще серйозніше, клацаючи зернятами вервиці, яку мав завше напоготові, у паузах між реченнями, — прийшло просвітлення. Я тут… Я стара людина… народжена в горах, у горах виплекана, ніколи більше не побуду серед моїх Гір. Три роки я подорожував Гіндом, але — чи може бути земля сильніша за Матір-Землю? Звідти моє нерозумне тіло прагнуло до Гір і гірських снігів. Я казав, і це правда, що пошук мій досягне мети. Тож у будинку жінки з Кулу я вирішив іти в гори і сам себе переконав. Немає знахаревої вини у тому. Він, керуючись бажанням, віщував мені одужання у горах. Вони дали мені сили робити зло і забути про пошук. Я втішався життям і життєвими жадобами. Я шукав крутосхилів, щоб здиратися на них. Я зумисно їх розшукував. Я мірявся силою мого тіла, яке є зло, з високими Горами, я брав тебе на кпини, коли ти задихався під Джамнотрі. Я підсміювався, коли ти відступив перед снігами на перевалі.
— І яке з того лихо? Я боявся. Це було справедливо. Я не горянин, і я любив тебе за твою нову силу.
— Пригадую, не раз, — він сумно підпер щоку рукою, — я шукав похвали, твоєї і знахаревої, лиш за те, що мої ноги зміцніли. Лихо йшло за лихом, аж поки чаша не переповнилася. Справедливе Колесо! Увесь Гінд три роки всіляко пошановував мене. Від Джерела Мудрості в Домі Чудес до — він усміхнувся — малої дитини, яка гралася біля великої гармати. А чому?
— Бо ми тебе любимо. Просто у тебе ще гарячка від удару. Я сам досі тривожний і розбурханий.
— Ні! Це тому, що я ішов Шляхом — налагоджений, немов сі-нен [цимбали], до намірів Закону. Я відхилився від його велінь. Музика урвалася — і прийшла покара. У моїх рідних Горах, на краю моєї країни, саме там, куди я так прагнув, настає удар — сюди! — Він торкнувся брови. — Як б’ють учня-новака, який неправильно розставив чашки, так і мене вдарили, настоятеля Сач-дзена. Зауваж, слова не було, був удар, чело.
— Але хіба ж сагиби про те знали, святий чоловіче?
— Ми були одне одного варті. Невігластво і жадоба зустріли на дорозі невігластво і жадобу — і породили гнів. Удар був знаком мені, нітрохи не кращому за заблукалого яка, що моє місце не тут. Хто може читати Зв’язок між подіями — той на шляху до Звільнення! «Назад на стежку» — казав удар. — «Гори не для тебе. Не можеш ти обирати свободу і бути зв’язаним життєвими принадами».
— Краще б… ми ніколи не зустрічали того триклятого росіянина!
— Навіть Сам Наш Володар не може повернути Колесо назад. А за набуту мною заслугу я отримав інший знак. — Він сягнув за пазуху і витяг Колесо Життя. — Дивись! Я збагнув після медитації. Ідолопоклонник порвав його майже геть, вціліло хіба що, як мій ніготь завширшки.
— Бачу.
— От стільки мені, значить, лишається жити в цьому тілі. Я слугував Колесу всі мої дні. Тепер Колесо слугує мені. Якби не заслуга, якої я набув, вказавши тобі Шлях, я б отримав ще одне життя перш, ніж знайшов би Річку. Ти розумієш, чело?
Кім втупився у брутально порване зображення. Розрив проходив зліва направо — від Одинадцятого Дому, де Бажання породжує Дитя (як малюють тибетці) — через світи людей і тварин до П’ятого Дому — порожнього Дому Почуттів. Такій логіці нічим було заперечити.
— Перш, ніж отримати просвітлення, наш Володар, — Лама благоговійно згорнув зображення, — зазнав спокуси. Я теж відчув спокусу, але все вже закінчено. Стріла упала у рівнинах, а не у горах. То що ж ми тут робимо?
— Може, принаймні, зачекаємо на знахаря?
— Я не знаю, скільки ще проживу у цьому тілі. А що зможе знахар?
— Але ж ти геть хворий і розтривожений. Ти не можеш іти.
— Як можу я бути хворим, якщо я бачу звільнення? — він втомлено підвівся на рівні ноги.
— Тоді мені треба узяти їжі в селі. О, знову Шлях! — Кім відчув, що й сам потребує відпочинку.
— Це дозволено. Поїмо і вирушимо. Стріла упала в рівнинах… але я піддався бажанню. Готуйся, чело.
Кім повернувся до жінки в головному уборі з бірюзою, яка знічев’я кидала камінчики в урвище. Вона дуже приязно усміхнулася.
— Я його знайшла, того бабу — такий, наче буйвол у кукурудзі; хропе і чхає від холоду. У сагибів нічого немає, — вона змахнула відкритою долонею. — В одного дуже болить живіт. Твоя робота?
Кім кивнув, сяйнувши очима.
— Спершу я поговорила з бенгальцем, а тоді — з мешканцями сусіднього села. Сагибам дадуть їсти, скільки їм треба… і ніхто не попросить грошей. Здобич уже поділили. Бабу каже брехливі речі сагибам. Чому він не піде від них?
— Через своє велике серце.
— Ще не було такого бенгальця, щоб мав серце більше, ніж сухий горіх. Але то таке… Тепер про горіхи. Після послуги йде плата. Я казала, що село твоє.