— Це моя втрата, — почав Кім. — А тепер я придумав бажані речі у своєму серці, які… — немає потреби переховувати всі компліменти, притаманні такій оказії. Він глибоко зітхнув, — але мій пан, керований видінням…
— Хах! Що можуть бачити старечі очі, окрім повної чаші для подаянь?
— … повертається звідси назад у рівнини.
— Попроси його лишитися.
Кім похитав головою.
— Я знаю свого святого і його гнів, коли йому суперечать, — виразно відповів він. — Від його проклять здригнуться гори.
— Шкода, що вони не врятували його від удару по голові. Я чула, що це ти той, із тигрячим серцем, хто відлупцював сагиба. Дай йому ще трохи поспати. Зоставайся!
— Горянко, — мовив Кім із суворістю, яка, однак, не змогла надати твердості рисам його юного овального обличчя, — це надто високі для тебе речі.
— Хай боги змилуються над нами! Відколи це чоловіки та жінки стали відрізнятися від чоловіків та жінок?
— Жрець є жрець. Він сказав, що вирушить оце зараз за годину. Я його чела, і я піду з ним. Нам потрібна їжа на дорогу. Він шанований гість у всіх селах, але — Кім зненацька усміхнувся геть по-хлоп’ячому, — тут їжа смачна. Дай мені трохи.
— А що, як не дам? Я головна жінка цього села.
— Тоді я тебе прокляну… трохи… не надто, але так, що запам’ятаєш. — Він не міг стримати усмішку.
— Ти вже прокляв мене опущеними віями і задертим підборіддям. Прокльони? А що мені до тих слів? — вона стисла руки на грудях… — Але я не хочу, щоб ти йшов сердитий, або з поганими думками про мене, збирачку коров’ячих кізяків і трави в Шемлегу, але таки не просту жінку.
— Я нічого не думаю, — сказав Кім, — крім того, що я засмучений, що мушу йти, бо я втомлений і нам потрібна їжа. Ось торба.
Жінка сердито хапнула її.
— Я була дурепою, — сказала вона, — Хто та жінка з рівнини? Світла чи смаглява? Я була колись світлою. Смієсся? Колись, дуже давно, можеш повірити, сагиб задивлявся на мене ласкаво. Колись, дуже давно, я носила європейський одяг в отому місіонерському будинку. — Вона вказала у бік Котгара. — Колись, дуже давно, я була кир-лис-тиянкою і говорила по-англійськи, як сагиби. Так. Мій сагиб сказав, що хоче повернутися й одружитися зі мною — так, одружитися. Він поїхав — я доглядала його, поки хворів — але він так і не повернувся. Потім я побачила, що кир-лист-тиянські боги брешуть і повернулася до свого народу… Відтоді я ніколи не заглядалася на сагибів. (Не смійся з мене. Той стан уже минув, маленький жрець!) Твоє лице, твоя хода і твоя розмова нагадали мені мого сагиба, хоч ти всього лиш мандрівний жебрак, якому я даю милостині. Проклянеш мене? Ти не можеш ні клясти, ні благословляти! — вона взялася руки в боки і гірко розсміялася. — Твої боги — брехня, справи твої — брехня, слова твої — брехня. Немає богів ніде під небом. Я це знаю… Але на мить я подумала, що це мій сагиб повернувся до мене, він був мені богом. Так, колись я грала на фортепіано у місіонерському будинку в Котгарі. Тепер я подаю милостиню жерцям-язичникам, — вона вимовила останнє слово англійською і зав’язала туго напханого клунка.
— Я на тебе чекаю, чело, — сказав Лама, спираючись на одвірок.
Жінка обвела очима високу постать.
— Іде він! Він і половини милі не подолає. Куди хочуть іти ці старечі кістки?
На цьому Кім, якого вже приголомшили слабкість Лами і вага клунка, чесно втратив терпець.
— А тобі що до того, зловісна ти жінко, куди він іде?
— Нічого — але дещо до тебе, жрець із лицем сагиба. Чи ти його на своїх плечах нести зібрався?
— Я йду на рівнини. Ніщо не перешкодить моєму поверненню. Я боровся зі своєю душею, поки не знесилився. Нерозумне моє тіло виснажилося, а ми ще так далеко від рівнин, — проказав Лама.
— Дивися! — просто сказала вона і відступила вбік, щоб Кім сам міг побачити свою цілковиту безпомічність. — Проклинай мене. Може, це йому додасть сили. Начаклуй! Приклич своїх великих богів. Ти ж бо жрець, — вона відступила.
Лама непевно присів навпочіпки, притримуючись рукою за одвірок. Старий чоловік не може оговтатися після удару за одну ніч, наче хлопець. Слабкість пригнула його до землі, але очі його трималися за Кіма, живі та благальні.
— Усе гаразд, — сказав Кім. — Тутешнє розріджене повітря тебе послабило. Ось уже скоро підемо! Це гірська хвороба. Мені теж трохи кепсько у шлунку, — хлопець став навколішки і втішав Ламу першими-ліпшими словами. Тоді повернулася жінка, ще пряміша, ніж досі.
— Не помогли твої боги, еге? Спробуй моїх. Я — Шемлезька жінка, — вона хрипко гукнула — і з коров’ячого загону вискочили двоє її чоловіків і троє ще інших із грубими гірськими ношами-дулі, якими переносять хворих або користуються для офіційних візитів. — Оця худоба, — вона на них навіть не глянула, — твоя, на скільки тобі буде тре’.