— Але ми не підемо дорогою до Сімли. Ми не підемо близько до сагибів, — вигукнув перший чоловік.
— Вони не втечуть, як інші, і не покрадуть речі. Двоє, я знаю, що слабші. Станьте на задній край, Сону і Тарі. — Вони квапливо скорилися. — Тепер нижче, і покладіть того святого чоловіка. Я нагляну за селом і вашими доброчесними жінками, поки ви повернетеся.
— А коли то буде?
— Спитайте у жерців. Не набридайте мені. Покладіть у ногах торбу з їжею, це вирівняє вагу.
— О, святий чоловіче, твої гори добріші, ніж наші рівнини! — вигукнув Кім із полегшенням, поки Лама шкандибав до нош. — Це ж справжнє князівське ложе — місце почесне і зручне. І ми завдячуємо ним…
— Зловісній жінці. Мені твої благословення так само треба, як і твої прокльони. Цей мій наказ, а не твій. Беріть і гайда! Агов! А ти гроші маєш на дорогу?
Вона поманила Кіма у свою хижу і нахилилася над обшарпаною англійською скринькою для грошей під своїм ліжком.
— Мені нічого не треба, — сказав Кім, сердитий замість вдячності. — Я вже перевантажений милостями.
Вона глянула на нього з допитливою посмішкою і поклала йому руку на плече.
— То хоч подякуй мені. Я бридка на лице та ще й горянка, але, як ти кажеш, набула заслуги. То може, тобі тепер показати, як сагиби дякують? — її суворі очі пом’якшали.
— Я всього лише мандрівний жрець, — сказав Кім, і його очі зблиснули у відповідь. — Тобі не треба ні моїх благословінь, ні прокльонів.
— Ні, але дай трішки часу — ти за десять кроків наздоженеш ноші — якби ти був сагиб, то ти би зробив — хочеш, покажу, як?
— А що, як здогадаюся? — сказав Кім, обійняв її за шию і поцілував у щоку, продовжуючи англійською: — Дуж-же дякую вам, люба.
Азіати майже не знають поцілунків, тож, певно, тому вона відхилилася назад із широко розплющеними очима і переляканим лицем.
— Наступного разу, — вів далі Кім, — не варто настільки довіряти вашим жерцям-язичникам. А тепер я кажу «на все добре». — Він потис їй руку на англійський манер. — На все добре, люба.
— На все добре, і… і… — вона намагалася пригадати англійські слова одне за одним. — Ви повернетеся знову? На все добре, і… хай вас Бог береже.
Через півгодини, коли скрипучі ноші трюхикали вгору по стежці на південний захід від Шемлега, Кім помітив у дверях хижі крихітну постать, яка махала білою хустинкою.
— Вона набула заслуги більшої за всіх, — сказав Лама. — За те, що спрямувала чоловіка на шлях звільнення, а це наполовину так само багато значить, якби вона сама відшукала його.
— Хммм, — задумливо відповів Кім, пригадуючи нещодавнє. — Можливо, я теж набув заслуги… Принаймні, вона не поводилася зі мною, як із дитиною.
Він підтягнув спереду поли одягу — там, де був пакунок із документами і картами, поправив дорогоцінну торбу з харчами в ногах у Лами, узявся рукою за край нош і приноровився до повільної ходи буркотливих чоловіків.
— Вони теж набувають заслуги, — через три милі сказав Лама.
— Більше того, їм заплатять сріблом, — докинув Кім. Шемлезька жінка дала йому срібняків, і він вирішив, що єдино чесним буде, якщо її чоловіки зароблять їх назад.
Розділ 15
За двісті миль на північ від Чіні, на блакитному сланці Ладака лежить веселун Янклінг-сагиб і сердито видивляється у бінокль по гірських хребтах, чи нема де слідів його улюбленого провідника — чоловіка з Ао-Чанга. Але цей зрадник із новенькою гвинтівкою Манліхера[191] і двома сотнями набоїв десь там полює мускусного оленя на продаж, а Янклінгові-сагибу у наступному сезоні розкаже, як він тяжко нездужав.
Угору долинами Башагра поспішає бенгалець — гострозорі гімалайські орли обминають його яскраву новеньку біло-синю парасолю — а сам бенгалець, колись товстий і гарний, тепер худий та обвітрений. Він отримав подяку від двох непростих іноземців, яких не без спритності провів через Машобрський тунель до великої та різнобарвної столиці Індії. Не його провина у тім, що у пелені густого туману він провів їх повз телеграфне відділення та європейську колонію у Котгарі. Не його провина, а тих богів, про яких він так захоплююче розказував, що він вивів їх до кордонів Нагану, де місцевий раджа сплутав їх із дезертирами британської армії. Гарі-бабу так описував велич і славу своїх супутників у них на батьківщині, аж сонний князик усміхнувся. Він це розказував кожному, хто цікавився — безліч разів — голосно — по-різному. Він випрошував їжу, знаходив помешкання, проявив знахарські здібності для зцілення ударів у пах — таких ударів, які можна отримати, котячись по скелястому схилу у темряві — він геть у всьому був незамінний. Причина його дружелюбності викликала повагу. Разом із мільйонами закріпачених одноплемінників він звик дивитися на Росію як на велику північну визволительку. Він був боягузом. Він боявся, що не зможе уберегти своїх прославлених винаймачів від гніву розбурханих селян. Він би й сам радо зацідив якому-небудь ото святому, чом би й ні, але… Він був глибоко вдячний і щиро радів, що доклав «своїх незначних зусиль», щоб довести їхню подорож — за винятком втрати речей — до успішного завершення. Він забув про штурхани, навіть заперечував, що була та недостойна перша ніч під соснами. Він не просив ні утримання, ні попередньої плати, але, якщо вони вважатимуть його достойним, то чи не зможуть написати йому рекомендацію? Йому це може згодитися потім, коли хтось інший, може, їхні друзі, приїдуть на Перевали. Він благав їх пригадати його у часи їх майбутньої величі, бо ж «несміло сподівається», що навіть він, Магендра Лал Дат, М. О. з Калькутти, «дещо прислужився державі».
190
«Я імператорам не кланявсь…» — третя строфа написаного пізніше вірша «Облога фейрі». Переклав В. Чернишенко.
191
Гвинтівка Манліхера — добре збалансована і точна, ця вогнепальна зброя була взята на озброєння індійською армією в 1881 році.