— О, свідчення наші співпадуть, — сміючись, промовив Кім.
— Ми йдемо в Бенарес, — мовив Лама, врешті збагнувши, куди хилить Магбуб Алі. — Хлопчик і я. Я йду шукати одну Річку.
— Може, й так, а хлопчик?
— Він мій учень. Я думаю, він був посланий, щоби вказати мені шлях до тієї Річки. Я сидів під гарматою, коли він раптово з’явився. Таке траплялося зі щасливцями, яким було даровано скерування. Але я пригадую тепер: він сказав, що належить до цього світу, — він індус.
— А як його звати?
— Я про це не питав. Хіба він не учень мій?
— Його батьківщина… плем’я… село? Хто він: мусульманин, сикх, індус, джайн? Низької чи високої касти?
— Навіщо мені питати? На Серединному Шляху немає ні високих, ні низьких. Якщо він мій чела, то чи візьме хтось його від мене? Чи зможе взяти? Адже, знаєш, без нього я не знайду моєї Річки, — він урочисто похитав головою.
— Ніхто його в тебе не забере. Іди, посидь із моїми балті, — сказав Магбуб Алі, і Лама спроквола відійшов, заспокоєний обіцянками.
— Ну, хіба він не божевільний? — промовив Кім, знову виступаючи вперед, у смугу світла. — Навіщо мені брехати тобі, хаджі[34]?
Магбуб мовчки смоктав кальян. Потім він почав майже пошепки:
— Амбала знаходиться на шляху до Бенареса, і якщо ви обоє дійсно прямуєте туди…
— Ну! Ну! Кажу тобі, він не вміє брехати, як уміємо ми з тобою.
— І якщо ти в Амбалі передаси від мене одне повідомлення, я дам тобі грошей. Воно стосується коня — білого жеребця, якого я продав одному офіцерові, коли минулого разу повертався з перевалів. Але тоді — стань ближче і простягни руки, неначе просиш милостиню! — родовід білого жеребця був не повністю встановлений, і цей офіцер, він тепер в Амбалі, велів мені з’ясувати його. (Тут Магбуб описав екстер’єр коня і зовнішність офіцера.) Ось що потрібно передати цьому офіцерові: «Родовід білого жеребця цілком встановлено». Так він дізнається, що ти прийшов від мене. Тоді він скаже: «Які у тебе докази?» А ти відповіси: «Магбуб Алі дав мені докази».
— І все це заради білого жеребця? — реготнувши, промовив Кім, і очі його загорілися.
— Цей родовід я тобі зараз передам… на свій лад, та ще на додачу вилаю тебе гарненько. — Позаду Кіма промайнула чиясь тінь; пройшов ремигаючи верблюд. Магбуб Алі підвищив голос. — Аллах! Чи ж ти єдиний жебрак у місті? Твоя мати померла. Твій батько помер. У всіх вас одне і те ж саме! Ну, гаразд, — він повернувся, буцімто пошукати на підлозі позаду себе, і жбурнув хлопчикові шматок м’якої, жирної мусульманської перепічки.
— Іди, переночуєте із моїми конюхами — і ти, і твій Лама. Завтра я, може, знайду для тебе роботу.
Кім вислизнув і, стиснувши перепічку зубами, знайшов у ній, як і очікував, шматочок цигаркового паперу, загорнутий в церату, і три рупії сріблом — надзвичайна щедрість. Він усміхнувся і запхав у свою шкіряну ладанку гроші та папірець. Лама, чудово нагодований магбубовими балті, вже спав у кутку однієї зі стаєнь. Кім, сміючись, улігся поруч із ним. Він знав, що робить послугу Магбубові Алі, і ні на мить не повірив у байку про родовід жеребця.
Але Кім не підозрював, що Магбуб Алі, відомий як один із найбільших пенджабських торговців кіньми, багатий і заповзятливий купець, чиї каравани проникали в найглухіші закапелки далеких країн, був записаний в одній із секретних книг Індійського Розвідувального Управління під шифром С.25.1.Б. Два-три рази на рік С.25-й посилав до Управління невелику доповідь, доволі зухвалу, але надзвичайно цікаву і зазвичай (зміст її підтверджувався донесеннями Р.17-го і М.4-го) цілком достовірну. Це були відомості про всілякі глухі гірські князівства, мандрівників-неанглійців, а також про торгівлю зброєю — одним словом, то була дрібка із тієї величезної маси «отриманої інформації», на основі якої діє індійський уряд. Однак нещодавно п’ятеро можновладних князів-союзників, яким зовсім не слід було вступати між собою в союз, були повідомлені однією доброзичливою північною державою про те, що різні новини просочуються з їхніх областей у Британську Індію. Тоді їхні прем’єр-міністри сильно стривожилися і повелися згідно зі своїми східними звичаями. У числі інших вони запідозрили зухвалого червонобородого гендляра, чиї каравани по черево в снігу пробиралися їхніми землями. Принаймні, караван Магбуба вистежили і під час спуску з гір двічі обстріляли; причому люди Магбуба приписали напад трьом невідомим негідникам, які, можливо, були найняті саме з цією метою. Тому Магбуб утримався від шкідливого для здоров’я перебування в Пешаварі та без зупинок пройшов до Лагора, де, знаючи своїх одноплемінників, очікував розвитку цікавих подій.