— Ви набули заслугу, — каже Лама. — Заслугу більшу, ніж ви можете собі збагнути. І ви повертаєтеся до Гір, — зітхає він.
— Авжеж. У високі Гори і якомога швидше.
Носій розтирає плече, п’є воду, спльовує її і поправляє трав’яні сандалії. Кім — його обличчя здається витягнутим і втомленим — платить дуже дрібним сріблом, яке витяг з-за пояса, знімає торбу з їжею, запихає за пазуху цератовий пакунок — то священне писання — і допомагає Ламі підвестися на ноги. Мир знову оселився в очах старого, і він більше не чекає, що гори обваляться і придушать його, як то було тієї жахливої ночі, коли річка розлилася й затримала їх.
Чоловіки підхоплюють ноші-дулі й зникають із поля зору в гущавині кущів.
Лама підносить руку в бік гірських валів Гімалаїв.
— Не поміж вас, о, найблагословенніші між горами, упала Стріла нашого Володаря! Ніколи більше не доведеться мені дихати вашим повітрям!
— Але на тутешньому доброму повітрі ти вдесятеро дужчий, — каже Кім, до його втомленої душі промовляють плодючі, щедрі рівнини. — Тут, чи десь поблизу впала Стріла, так. Ми будемо йти дуже повільно, може, один кос за день, адже пошук досягне мети. А торби чимало важать.
— Ая, наш пошук досягне мети. Я подолав велику спокусу.
Відтепер вони проходили не більше, ніж пару миль на день, і на Кімові плечі ліг тягар усього: тягар старого чоловіка, тягар важкої торби з харчами, тягар замкнутих книжок, тягар пакунку з писаниною на грудях і всі повсякденні турботи. Він просив милостиню на світанку, розстеляв Ламі ковдру для медитацій, тримав на колінах його втомлену голову в часи полуденної спеки та проганяв від неї мух, аж доки не починали боліти зап’ястки, ввечері він знову просив милостиню і розтирав Ламі ноги, а той навзамін обіцяв йому звільнення — сьогодні, завтра чи принаймні післязавтра.
— Ніколи ще не було такого чели. Часом я сумніваюся, чи Ананда дбав так про нашого Володаря. Невже ти сагиб? Коли я був простим чоловіком — дуже давно — я про це забув. А тепер я на тебе дивлюся часто і щоразу згадую, що ти сагиб. Дивно.
— Ти ж мені казав, що нема ні чорних, ні білих. То чого ти мені голову морочив, святий чоловіче? Дай мені другу ногу потерти. Мене це сердить. Я не сагиб. Я твій чела, а голова мені обтяжує плечі.
— Трохи потерпи! Тоді ти і я, стоячи на далекому березі річки, озирнемося на наші життя так само, як озиралися у горах на денний перехід, який залишився позаду. Може, і я колись був сагибом.
— Ніколи не було сагиба, схожого на тебе, присягаюся.
— Я певен, що Зберігач Священних Зображень із Дому Чудес у минулому житті був дуже мудрим настоятелем монастиря. Але навіть його окуляри не допомагають моїм очам бачити. Коли я хочу пильно придивитися, перед ними пролягає тінь. То нічого — я знаю вибрики бідолашної нерозумної оболонки тіла — одна тінь змінює іншу. Я зв’язаний ілюзією часу і простору. Як далеко ми пройшли сьогодні у тілі?
— Десь половину коса.
(Три чверті милі, але це було дуже виснажливо).
— Половину коса. Ха! Я подолав десять тисяч тисяч косів у духові. Які ж ми усі загорнуті, замотані й сповиті оцим усім! — він глянув на свою тонку руку, помережану синюватими жилами, для якої вже стала заважкою вервиця. — Чело, а ти ні разу не хтів мене покинути?
Кім думав про цератовий пакунок і книжки у торбі з їжею. Якби тільки хтось уповноважений міг забрати їх, Кімові було би байдуже до того, як далі піде далі Велика Гра. Він був втомлений, голова пашіла, його діймав глибокий нутряний кашель.
— Ні, — майже суворо відповів він, — я не собака чи змія, щоб кусати, коли навчився любити.
— Ти надто ніжний до мене.
— І це теж не так. Я тут трохи зробив, із тобою не радячись. Я повідомив жінку з Кулу, через ту, яка приносила нам козяче молоко сьогодні вранці, що ти трошки заслаб і що потрібні ноші. Я себе тяжко картаю подумки, що не зробив цього, як лиш ми прийшли у Дун. Ми тут почекаємо, поки принесуть ноші.
— Я задоволений. Вона жінка з золотим серцем, як ти ка’ж, але балакуча… таки ж говорюча!
— Вона не буде тебе втомлювати. Я про це теж подбав. Святий чоловіче, мені дуже тяжко на серці, що я так мало дбав про тебе, — істеричний клубок підступив йому до горла. — Я тебе задалеко повів, я не завжди знаходив для тебе добру їжу, я не зважав на спеку, я теревенив із людьми на дорозі, залишаючи тебе самого… Я… Я… Гай-май! Але я люблю тебе… І це все вже запізно… Я був дитиною… О, чому я не був дорослим? — перевтомлений від напруги, виснаження і тягаря понад силу для його віку, Кім упав Ламі до ніг і заридав.