— Сестро, — сказав Лама, вживаючи таку форму звертання, яку буддистські монахи використовують лише зрідка до монахинь, — якщо талісмани тебе заспокоюють…
— Вони кращі за десять тисяч лікарів.
— Я кажу, якщо вони тебе заспокоюють, то я, колишній настоятель монастиря Сач-дзен, напишу тобі стільки, скільки забажаєш. Я ніколи не бачив твого лиця…
— Навіть мавпи, які у нас крадуть локвати[192], раді його не бачити. Хі-хі!
— Але, як сказав отой, що спить там, — він кивнув на зачинені двері до гостьової кімнати на тому краю двору, — ти маєш золоте серце. А він мені духовно, як справжній «онук».
— Добре! Я — корова святого чоловіка, — це був суто індуїстський вислів, але Лама не зважав на таке. — Я стара. Я народила кількох синів у тілі. О, колись я могла тішити чоловіків! А тепер я можу дбати про них. — Він почув, як дзенькнули її браслети, наче вона вивільняла руки до дій. — Я візьмуся за хлопця і буду йому давати ліки, і відгодовуватиму його, і зберу його докупи. Гай-гай! Ми, старі, ще трохи знаємо!
Тож коли Кім, якому боліла кожна кісточка, розплющив очі і подався на кухню по їжу для свого наставника, він одразу на дверях утрапив під сувору спонуку, а стареча постать, загорнута в покривало, за підтримки сивого слуги дуже чітко розказала хлопцеві, чого він не має робити.
— Ти тут маєш?.. Нічого ти тут не маєш. Що? Ящик на замку, щоб скласти священні книжки? О, це інша справа. Хай мене боги милують ставати між жерцем і його молитвами! Тобі принесуть, і ключа теж матимеш.
Кімові під ліжко примостили скриню, і він видихнув із полегшенням, коли склав туди Магбубів пістолет, цератовий пакунок із листами та книжки й записники на замочках. Із якоїсь дивної причини все це гнітило його плечі менше, ніж тиснуло на свідомість. Йому через них аж шия ночами боліла.
— Твоя рідкісна недуга рідко трапляється у наші дні, відколи молодь покинула дбати про старших. Тобі допоможе сон і ще трохи ліків, — сказала сагиба, і він був радий віддатися порожнечі, яка здавалася йому наполовину загрозливою, наполовину заспокійливою.
Вона варила у таємничій азіатській комірчині ліки, які тхнули дідьком і на смак були бридкущі. Вона стояла над Кімом, аж поки вони не потрапляли йому всередину, і вичерпно з’ясовувала, як вони виходять назовні. Вона заборонила користуватися зовнішнім подвір’ям і поставила для підкріплення озброєного дядька. Щоправда, той мав добрячих сімдесят років, а його меч закінчувався у піхвах одразу після руків’я, але він представляв владу сагиби, тож навантажені підводи, балакучі слуги, телята, собаки, кури і їм подібні звіддалік оминали його. Ще краще — коли Кімове тіло очистили, вона вихопила з-поміж бідних родичів, які тлумилися на задньому подвір’ї — їх прозвали домашніми собаками — вдову двоюрідного брата, яка зналася на тій справі, яку європейці, які нічого в цьому не тямлять, називають масажем. І вони удвох, виклавши Кіма зі сходу на захід, щоб таємні струми землі, які пробуджують наші тіла, допомагали, а не заважали їм, заходилися розминати хлопця — за довгих півдня вони перебрали йому кісточку по кісточці, м’яз по м’язові, зв’язку по зв’язці, і нарешті нерв за нервом. Перетертий на безвідмовну м’якоть, майже загіпнотизований невпинними змахами рук, які поправляли покривала, що приховували очі, Кім поринув на десять тисяч миль у сон, тридцятишестигодинний сон, який освіжив його, як дощ після засухи.
Потім сагиба заповзялася відгодувати його і дім пішов обертом від її крику. Вона наказала різати птицю; послала по овочі, і тверезий тугодум-садівник, майже такий старий, як вона, аж упрів коло них; вона вибрала прянощі, і молоко, й цибулю, і дрібну рибку зі струмків, далі — лимони для щербету, тлустих перепілок із пасток, тоді курячу печінку, нанизану на рожен зі шматочками імбиру.
— Я таки щось бачила у цьому світі, — говорила вона через заставлені їжею таці, — є тільки два види жінок — ті, що забирають силу у чоловіків, і ті, які повертають її. Колись я належала до тих, а тепер належу до цих. Та ні — годі ото прикидатися переді мною жерцем. Я просто жартую. Як воно тобі зараз не до шмиги, то сподобається потім, як знову підеш по дорогах вештатися. «Сестро, — звернулася вона до бідної родички, яка ніколи не втомлювалася вихваляти милосердя своєї покровительки, — його шкіра засяяла, немов у щойно вичищеного коня. Наша робота — наче полірування коштовностей перед тим, як їх кинуть танцівниці, еге ж?»
192
Локват — інша назва — еріоботрія японська, мушмула японська. Декоративна і плодова рослина, а також плід цієї рослини — зовні подібний до яблука, з м’яким і соковитим м’якушем, схожим на сливу.