Кім сів і всміхнувся. Жахлива слабкість спала з нього, наче стара пантофля. Язик йому свербів знову вільно потеревенити, хоча якийсь тиждень тому найлегші слова губилися в ньому, мов у попелі. Біль у шиї (певно, він його підхопив у Лами) минув разом із тяжкими болями, як при тропічній лихоманці і жахливим присмаком у роті. Дві старі жінки тепер трохи щільніше, але не надто, куталися у свої запинала, і весело квоктали, мов ті кури, які, дзьобаючи потихеньку, прокралися через двері до кімнати.
— Де мій святий? — поспитав Кім.
— Послухайте-но! Усе з твоїм святим добре, — норовисто огризнулася стара, — хоч це і не твоя заслуга. Якби я знала, який амулет додасть йому розуму, то я б продала свої коштовності і купила його. Відмовитися від доброї їжі, яку я власноруч приготувала, дві ночі тинятися по полях на порожній живіт і під кінець беркицьнутися у струмок — оце називається святість? А після того, як тривога за нього ледь не розбила те, що лишилося від мого серця після тривоги за тебе, він каже, що набув заслуги. О, такий самий, як усі чоловіки! Ні, ще не так: він мені каже, що звільнився від усіх гріхів. Я б йому могла сказати те саме ще до того, як він увесь вимок. Зараз із ним усе добре — це трапилося тиждень тому — але нехай їй грець, такій святості! Трьохрічна дитина краще поводиться. Не гризи себе через святого. Він обох очей від тебе не відводить увесь час, коли тільки не борсається по наших струмках.
— Не пам’ятаю, чи бачив його. Пригадую, що дні й ночі минали, мов білі й чорні смуги, відчинялися і зачинялися. Я не хворів, я просто втомився.
— Завмирання, якому час би прийти на кількадесят років пізніше. Але воно прийшло зараз.
— Магарані, — почав було Кім, але керуючись її поглядом, змінив звертання на слова простої любові, — матінко, я тобі завдячую життям. Як я можу тобі подякувати? Десять тисяч благословень твоєму дому і…
— До… благословення цього дому! (Тут стара сказала таке слівце, що й не переказати.) Дякуй богам як жрець, коли можеш, а мені — як син, коли хочеш. Небеса всевишні! Чи ж я тебе крутила і піднімала, і ляскала, і крутила тобі всі десять пальців на ногах, щоб оце якісь благословення полетіли мені в голову? Певно, мати тебе народила, щоб ти розбив їй серце. Як ти до неї казав… сину?
— Я не мав матері, матінко, — мовив Кім. — Кажуть, що вона померла, коли я був ще малий.
— Гай-май! Тоді ніхто не скаже, що я вкрала якесь її право, коли ти знову вирушиш у дорогу з цього дому, лише одного з тисячі, які давали тобі притулок і були забуті після злегенька кинутого благословення. Нічого. Мені не треба благословінь, але… але… — Вона тупнула ногою до бідної родички. — Занеси таці в будинок. Що в тому доброго, щоб тримати в кімнаті несвіжу їжу, о лиховісна жінко?
— Я те… я теж колись народила сина, але він помер, — запхинькала під покривалом зігнута постать братової. — Ти ж зна’ш, що він помер! Я тільки чекала твого наказу забрати тацю.
— Це я — лиховісна жінка! — вигукнула з каяттям стара пані. — Ми, що йдемо вниз до чатрі [великі парасолі коло ґгатів для спалювання, де жерці збирають останню плату], цупко чіпляємося за тих, які несуть чаті [глеки з водою, вона мала на увазі молодих людей, налитих гордістю і життям, але це не дуже вдалий каламбур]. Коли не можеш танцювати на святі, то бодай у вікно дивишся, а бабусині обов’язки забирають у жінки весь її час. Твій наставник дає мені тепер для старшенького моєї дочки стільки талісманів, скільки я схочу, завдяки тому — чи ні? — що він цілковито звільнився від гріха. Знахар цими днями геть опустився. Труїть мені слуг, раз не має недужих.
— Який знахар, матінко?
— Оттой самий, із Дакки, який мені дав пігулки, що мене натроє розірвало. Він сюди прителепав, як здичавілий верблюд, тиждень тому, присягаючись, що ви з ним стали кровними братами по дорозі до Кулу, і вдаючи, буцімто дуже переймається твоїм здоров’ям. Він був дуже худий і голодний, то я розпорядилася і його теж годувати — його і його тривогу!
— Я б хотів його побачити, якщо він тут.
— Він їсть п’ять разів на день, і розрізає чиряки моїм наймитам, щоб самого не паралізувало. Він так тяжко журиться твоїм здоров’ям, що липне до кухонних дверей і запихається об’їдками. Отак і приживеться. Ніколи його не здихаємося.
— Пришліть його сюди, матінко, — на мить сяйнув очима Кім. — Я спробую його випровадити.
— Я пришлю, хоч воно не дуже добре — виганяти його. Принаймні, він додумався виловити святого зі струмка і, хоч святий цього і не сказав, набув тим заслугу.