— Ай, Магбуб. А де він?
— Торгує кіньми десь по сус-сідству, звісно.
— Тут! Чому? Говори повільно. У мене досі важка голова.
Бабу скромно опустив оченята.
— Н-ну, бачите, я боягузлива людина і не люблю відповідальності. Ви ж нездужали, бачите, а я ж не знав, де, в біса, всі ті папери і, зрештою, скільки їх є. Тож коли я сюди дістався, то надіслав приватне сповіщення Магбубові — він тоді саме був на перегонах у Міруті — і сповістив його, як тут справи. Він прибуває сюди зі своїми людьми, спілкується з Ламою, обзиває мене дурнем, що дуже грубо…
— Але чому… чому?
— От і я про це питаю. Я лише натякнув, що коли хтось украв папери, то мені знадобляться кілька дужих моторних чоловіків, щоб відікрасти те все назад. Бачите, ці папери життєво важливі, а Магбуб Алі не знав, де Ви знаходитеся.
— Щоб Магбуб Алі обікрав дім сагиби? Ти сказився, бабу, — обурено сказав Кім.
— Я хотів отримати папери. Припустімо, що вона їх украла? Це було тільки практичне припущення, я так думаю. Ви не задоволені, еге?
Місцеве прислів’я, яке не можна зацитувати, показало всю глибину Кімового несхвалення.
— Гаразд, — Гарі здвигнув плечима, — про смаки не сперечаються. Магбуб теж розлютився. Він тут усюди довкола поторгував кіньми і каже, що вона пакка [доскональна] стара леді і не буде опускатися до таких неджентльменських учинків. Мені байдуже. Отримав папери, і я був дуже радий моральній підтримці Магбуба. Я казав Вам, я боязкий чоловік, але, так чи інак, чим дужче я боюся, тим у збіса вужчі місця потрапляю. Тому я був радий, що Ви прийшли зі мною в Чіні, і радію, що Магбуб був поруч. Стара леді — вона часом буває дуже груба зі мною і з моїми чудовими пігулками.
— Аллах милосердний! — розвеселився Кім, спираючись на лікоть. — Що за чудернацьке звірятко цей бабу! І цей чоловік ішов сам — якщо ішов — з пограбованими і розлюченими іноземцями!
— Оах, ц-це були дрібниці, після того, як вони перестали мене бити, але якби я втратив папери, це було б збіса серйозно. Магбуб мене замалим теж ледь не побив, і пішов на безкінечні перемовини з Ламою. Надалі я обмежуся етнографічними дослідженнями. А тепер прощавайте, містере О’Гара. Якщо покваплюся, то я встигаю на потяг о 4.25 до Амбали. Чудово буде, коли ми всі зберемося у Ларгана й обговоримо всю цю історію. Я доповім офіці-ійно, що Вам уже ліпше. Прощавайте, мій любий друже, і коли наступного разу будете у владі емоцій, будь ласка, не вживайте мусульманських висловів, маючи на собі тибетське вбрання.
Він двічі потиснув руки — бабу від маківки до кінчиків черевиків — і прочинив двері. Сонце осяяло його досі тріумфуюче лице — і він негайно перетворився знову на скромного травника з Дакки.
— Він їх пограбував, — думав Кім, забувши про власну участь у Грі. — Він обдурив їх. Він брехав їм, як бенгалець. Вони дали йому чіт [посвідчення]. Він сміявся з них, ризикуючи власним життям — я б до них ніколи не спустився після тих пістолетних пострілів — і потім він себе називає боягузом… І він боягуз. Мені треба повертатися назад у світ.
Спершу його ноги підгиналися, наче погані чубуки до люльки, а потік і порив напоєного сонцем повітря засліплювали його. Він присів навпочіпки під білою стіною і думки закрутилися довкола окремих ситуацій у довгій подорожі з ношами-дулі, нездужання Лами і тепер, коли подразник розмови зник, довкола власних жалощів до себе, яких він мав доволі, як і кожен хворий. Його змучений мозок сторонився усього зовнішнього, як обходить бочком шпори необ’їжджений кінь, якому вперше дали їх спробувати. Досить із нього, з головою досить того, що здобич із кілти тепер далеко… збув із рук… спекався. Він намагався думати про Ламу, міркувати, чому той упав у струмок, але обшир великого світу, що проглядав крізь ворота переднього подвір’я, відмітав убік зв’язні думки. Тоді він задивився поверх дерев і розлогих полів, де хатинки під стріхами з тростини ховалися серед хлібів — він дивився відстороненими очима, нездатний визначити розміри, пропорції і призначення речей, і видивлявся так зо півгодини. Увесь цей час він відчував, хоч і не міг пояснити словами, що душа його від’єднана від довколишнього світу, як зубчате коліщатко від механізму, точнісінько, як оте коліща від дешевого бігійського цукрового пресу, яке лежало у кутку. Вітерці обвівали його, папуги джерґотіли над ним, шуми заселеного будинку за спиною — сварки, накази і докори — товклися йому у мертві вуха.
— Я — Кім. Я — Кім. А хто такий Кім? — знову і знову питала його душа.