— Я думаю, — з досадою говорила Квітка десь за годину пізніше, спираючись округлим ліктем на хроплячу тушу Магбуба, — що він всього-навсього афганський торгаш, свиня, у якого в голові лиш коні та жінки. Може, звичайно, що він і відіслав це, якщо було що відсилати.
— Ні, річ, що стосується П’яти князів, мала би лежати біля самого його чорного серця, — сказав пандіт. — А там нічого не було?
Делієць, увійшовши, засміявся і поправив свій тюрбан.
— Я обшукав підошви його капців, поки Квітка обшукувала його одяг. Це не та людина, це інший. Я мало що пропускаю при огляді.
— Вони не говорили, що це неодмінно той самий чоловік, — заклопотано промовив пандіт. — Вони казали: пильнуйте, чи це той чоловік, бо наші радники стривожені.
— Північні області кишать конярами, як старий халат вошами. Там торгують і Сікандар-Хан, і Нур-Алі-Бег, і Фарух-Шах, — всі отамани кафілів [караванів], — сказала Квітка.
— Вони поки не приїхали, — мовив пандіт. — Тобі ще доведеться їх заманити згодом.
— Тьху! — з глибокою відразою мовила Квітка, штовхаючи голову Магбуба з колін. — Як же важко дістаються мені гроші! Фарух-Шах — справжній ведмідь. Алі-Бег — вбивця, а старий Сікандар-Хан… ойй! Ну, ідіть! Я тепер спати буду. Ця свиня не ворухнеться до світанку.
Коли Магбуб прокинувся, Квітка заповзялася вичитувати йому про гріх пияцтва. Азіат, перехитривши ворога, і оком не моргне, але Магбуб Алі був на межі того, щоб видати себе, коли прокашлявся, затягнув на собі пояс і, похитуючись, вийшов назовні під досвітні зірки.
— Що за хлоп’яча витівка! — сказав він собі. — Уже ж наче кожне пешаварське дівчисько вдавалося до такого! Але зроблено було непогано. Господь знає, скільки ще трапиться на шляху людей, що одержали наказ помацати мене… мабуть, навіть і ножем. Виходить, що хлопчиськові треба вирушати в Амбалу… і то залізницею, бо ж лист терміновий. А я залишуся тут, буду доглядати за Квіткою і дудлити вино, як гендляр-афганець.
Він зупинився біля комірчини, що була поруч із його власною. Купцеві люди спали мертвим сном. Серед них не виявилося ні Кіма, ні Лами.
— Вставай! — він смикнув одного зі сплячих. — Куди пішли ті, що лежали тут вчора ввечері, Лама і хлопчик? Нічого не пропало?
— Ні, — буркнув чоловік, — той недоумкуватий дідусь встав після других півнів, кажучи, що піде в Бенарес, і хлопчик його забрав.
— Прокляття Аллаха на всіх невірних, — спересердя мовив Магбуб і, буркочучи собі в бороду, поліз у свою комірчину.
Але насправді то Кім розбудив Ламу — Кім, який, притуливши око до дірки від сучка, у дерев’яній перегородці, бачив, як делієць обшукував ящики. Це був не простий злодій, раз він перебирав листи, рахунки й сідла, не грабіжник, якщо просовував ножа під підошви Магбубових капців і так ретельно обмацував шви сакв. Кім хотів було здійняти тривогу, протяжним криком ч-о-о-р! ч-о-о-р! [Злодій!] — уночі це піднімає на ноги весь караван-сарай — але, придивившись уважніше, прикрив рукою ладанку та зробив відповідні висновки.
— Либонь, це він по той буцімто кінський родовід, — сказав собі хлопчик, — про ту штуку, що я везу в Амбалу. Краще нам негайно забиратися звідси. Ті, що мацають сумки ножами, можуть і животи ножами помацати. Напевно, за цим ховається жінка. Гей! Гей! — шепнув він Ламі, що спав неглибоким сном. — Ходімо. Пора… пора їхати в Бенарес.
Лама слухняно встав, і вони, як тіні, вислизнули з караван-сараю.
Розділ 2
Вони увійшли у схожий на фортецю вокзал, темний на передсвітанні; електричні ліхтарі горіли тільки на товарному дворі, де кишіла робота із великих хлібних перевезень Північної Індії.
— Це робота дияволів! — вигукнув Лама і відскочив назад, приголомшений глибоким гучним мороком, мерехтінням рейок між кам’яними платформами і плетивом балок над головою. Він стояв у гігантській кам’яній залі, підлога якої, здавалося, була вимощена трупами в саванах; це були пасажири третього класу, які взяли квитки ввечері й тепер спали в залах очікування. Мешканцям Сходу всі години в добі здаються однаковими, і пасажирський рух регулюється у відповідності з цим.