— Сюди-бо і приходять вогненні вози. За цією діркою, — Кім показав на квиткову касу, — стоїть людина, яка дасть тобі папірець, щоб доїхати до Амбали.
— Але ми їдемо в Бенарес, — нетерпляче заперечив Лама.
— Однаково. Нехай хоч у Бенарес. Скоріше — вона підходить!
— Візьми цей гаманець.
Лама, який насправді звик до потягів менше, ніж стверджував, здригнувся, коли поїзд, що вирушав на південь о 3.25 ранку, із гуркотом підійшов до вокзалу. Сплячі прокинулися, і вокзал наповнився шумом і криками, вигуками продавців води і ласощів, окриками місцевих поліцейських і пронизливим вереском жінок, які збирали свої кошики, дітей та чоловіків.
— Це — поїзд, тільки по-їзд. Сюди він не дійде. Почекай.
Здивований надзвичайною простодушністю Лами (який віддав йому капшучок, повний рупій), Кім попросив квиток до Амбали і сплатив за нього. Заспаний касир, буркочучи, викинув квиток до найближчої станції, за шість миль від Лагора.
— Ні, — заперечив з усмішкою Кім, розглянувши квиток, — із сільськими ця штука, мабуть, пройде, але я живу в Лагорі. Спритно придумав, шановний. Тепер давай квиток до Амбали.
Шановний, насупившись, видав потрібний квиток.
— Тепер інший, до Амрітсара, — сказав Кім, який не збирався тринькати гроші Магбуба Алі на такі необдумані речі, як плата за проїзд до Амбали.
— Коштує стільки-то. Здачі стільки-то. Я знаю все, що стосується поїздів… Ні один йогі ще так не потребував чели, як ти, — весело заявив він спантеличеному Ламі. — Якби не було мене, то вони викинули б тебе в Міянь-Мірі[37]. Ходи сюди! Пішли! — він повернув гроші, залишивши собі лише по одній анні з кожної рупії, заплаченої за квиток до Амбали — то були його комісійні, незмінні азійські комісійні.
Біля відчинених дверей переповненого вагону третього класу Лама затупцював.
— Чи не краще піти пішки? — нерішуче промовив він. Огрядний ремісник-сикх[38] вистромив назовні бородате обличчя.
— Боїться він, чи що? Не бійся! Пам’ятаю, я сам раніше боявся поїзда. Заходь! Цю штуку уряд влаштував.
— Я не боюся, — сказав Лама. — А у вас знайдеться місце для двох?
— Тут і для миші місця не вистачить, — зойкнула дружина заможного хлібороба-джаті[39] індуїстського віросповідання з багатого Джаландхарського округу.
У наших нічних поїздах менше порядку, ніж у денних, де дуже строго стежать, щоб чоловіки та жінки не сідали до одного вагону.
— О, мати мого сина, ми можемо знайти місце, — промовив її чоловік у синій чалмі. — Візьми дитину. Це, бач, свята людина.
— Я вже й так стонадцять клунків на руках тримаю! Може, запросиш його сісти до мене на коліна, безстиднику? Від чоловіків тільки цього й дочекаєшся! — вона озирнулася навкруги, очікуючи співчуття. Повія з Амрітсара, що сиділа біля вікна, пирхнула з-під хустки.
— Заходь! Заходь! — крикнув жирний лихвар-індус із загорнутою в тканину лічильною книгою під пахвою і додав з єлейною посмішкою: — Треба бути добрим до бідняків.
— Ага, за сім відсотків на місяць під заставу ненародженого теляти, — промовив молодий солдатик-догра[40], що їхав на південь у відпустку. Всі розсміялися.
— Він піде до Бенареса? — запитав Лама.
— Звичайно. Інакше навіщо нам їхати в ньому? Заходь, а то залишимося, — кричав Кім.
— Дивіться! — зойкнула амрітсарська дівуля. — Він ніколи не їздив у поїзді. О, дивіться!
— Ні, допоможіть, — промовив хлібороб, простягаючи велику смагляву руку і затягуючи Ламу. — От і добре, батьку.
— Але… але… я сяду на підлозі. Сидіти на лавці суперечить правилам, — говорив Лама. — До того ж у мене від цього ноги судомить.
— Я кажу, — почав лихвар, підтискаючи губи, — що немає жодного праведного закону, якого ми не порушили б через ці по-їзди. Приміром, ось ми сидимо тут із людьми всіх каст і племен.
— Еге, і з найнепристойнішими безсоромницями, — додала його дружина, суплячись на амрітсарську дівицю, що стріляла оченятами молодому найманцеві.
— Я ж казав: треба було нам їхати підводою, — кивнув чоловік, — тоді б ми й грошей трохи зберегли.
— Авжеж, і щоб за дорогу на харчі витратити вдвічі більше заощадженого. Про це вже говорено і переговорено десять тисяч разів!
— Ще б пак, і десятьма тисячами язиків, — пробурчав він.
— Уже якщо нам, бідним жінкам, і поговорити не можна, так нехай нам допоможуть боги! Ох! Він, здається, з тих, що не повинні дивитися на жінку і відповідати їй. — Лама, стримуваний своїми звичаями, не звертав на неї ні найменшої уваги. — А учень теж із таких?
38
Сикхи — войовничий народ, послідовники Нанака і Ґуруса. У 16 столітті, відділившись від індуїзму, сикхізм був монотеїстичною релігією, яка не визнавала каст. Переважно сикхи — пенджабці та землероби, які мають клепку до різного роду механізмів і у містах залюбки опановують фах таксистів чи механіків. Ортодоксальні сикхи не стрижуться й не голяться, як правило, носять тюрбани.