— Ні, матінко, — випалив Кім, — якщо жінка красива, а головне — милосердна до голодного.
— Відповідь жебрака, — сміючись, відказав сикх. — Сама винна, сестро!
Кім благально склав руки.
— Куди ви їдете? — запитала жінка, простягаючи йому половину перепічки, вийнятої із зашурганого згортка.
— До самого Бенареса.
— Ви, мабуть, лицедії? — висловив припущення молодий солдат. — Мо’ покажете нам якісь фокуси, щоби збавити час? Чого цей жовтий чоловік не відповідає?
— Бо він святий, — зверхньо виголосив Кім, — і думає про речі, які для тебе заховані.
— Це можливо. Ми, лудхіанські сикхи, — він розкотисто виголосив ці слова, — не забиваємо собі голови богослів’ям. Ми б’ємося.
— Син брата моєї сестри служить наїк [капралом] у цьому полку, — спокійно мовив ремісник-сикх. — У них там є роти з догрів.
Солдат зиркнув на нього, бо догри — іншої касти, ніж сикхи, а лихвар захихотів.
— Для мене всі однакові, — сказала дівчина з Амрітсара.
— Ще б пак, — уїдливо пирхнула дружина хлібороба.
— Та ні ж, але всі, хто служать урядові зі зброєю в руках, складають, так би мовити, єдине братство. Братство касти — це одне, але крім цього, — вона боязко озирнулась навкруги, — єдність палтана — полку, чи не правда?
— У мене брат у джатському полку, — сказав хлібороб. — Догри — хороші люди.
— Принаймні, сикхи твої дотримувалися такої думки, — промовив солдат, який сидів у кутку, суплячись на старого. — Саме так думали твої сикхи, коли дві наші роти прийшли їм на допомогу в Пірзай-Коталі[41]; вісім афрідійських знамен стирчали тоді на гребені. Ще й трьох місяців відтоді не минуло.
Він розповів про воєнні дії на кордоні, під час яких догрські роти лудхіанських сикхів добре себе показали. Амрітсарська дівуля всміхнулася; вона розуміла, що оповідач прагне її схвалення.
— Ой, леле! — вигукнула дружина хлібороба, коли солдат закінчив. — Значить, їхні села були спалені, а малі діти лишилися без притулку?
— Вони глумилися з наших убитих. Після того як ми, солдати сикхського полку, провчили їх, вони заплатили велику данину. Ось як усе це було… Це Амрітсар, чи що?
— Ага, і тут проколюють наші квитки, — сказав лихвар, нишпорячи у себе за поясом.
Ліхтарі блідли при світлі зорі, коли контролер-метис почав обхід. На Сході, де люди ховають свої квитки по всяких незвичайних місцях, перевірка квитків тягнеться довго. Кім показав свій квиток, і йому веліли виходити.
— Але я їду до Амбали, — засперечався він, — я їду з цим святим чоловіком.
— Можеш їхати хоч у Джаханум, мені то що? Цей квиток тільки до Амрітсара. Пішов геть!
Кім вибухнув зливою сліз, запевняючи, що Лама йому батько і мати, що він, Кім, опора його похилого віку і що Лама помре без його допомоги. Весь вагон напосідався на контролера, щоб той змилувався (особливе красномовство проявив лихвар), але контролер витягнув Кіма на платформу. Лама кліпав очима: він не міг второпати, що відбувається, а Кім іще голосніше ридав за вікном вагона.
— Я дуже бідний. Батько мій помер, мати померла. О люди добрі, якщо я тут залишуся, хто буде доглядати за цим дідом?
— Що… що це таке? — повторював Лама. — Він повинен їхати в Бенарес. Він повинен їхати зі мною разом. Він мій чела. Якщо треба заплатити…
— О, помовч, — прошепотів Кім. — Хіба ми раджі, щоб кидатися добрим сріблом, коли люди навколо такі милосердні?
Амрітсарська дівиця вийшла, захопивши свої клунки, і Кім спрямував на неї уважний погляд. Він знав, що подібні жінки зазвичай щедрі.
— Квиток, маленький квиточечок до Амбали, о володарко сердець! — вона розсміялася. — Невже і ти не милосердна?
— Святий чоловік прийшов із Півночі?
— Він прийшов здалеку, з найдальшої Півночі, з гір, — вигукнув Кім.
— Тепер на Півночі сніг лежить у горах між соснами. Моя матір була родом із Кулу. Візьми собі квиток. Попроси його благословити мене.
— Десять тисяч благословень, — заверещав Кім. — О, свята людино! Жінка подала нам милостиню, жінка із золотим серцем, так що я зможу їхати разом із тобою. Я побіг за квитко-ом.
Дівиця глянула на Ламу, який машинально вийшов на платформу слідом за Кімом. Він нахилив голову, щоб не дивитися на неї, і забурмотів щось по-тибетському, коли вона проходила повз у юрбі.
— Як заробила — так і розпустила, — злісно промовила дружина хлібороба.
— Вона надбала заслугу, — заперечив Лама. — Безсумнівно, це була черниця.
41
Пірзай-Коталі — північно-західна прикордонна провінція, де британці у 1877 році двічі воювали з Афрідісом. Друга кампанія призвела до окупації Кабулу генералом Робертсом.