— Але я знаю. Слово прийшло до мене, учня цього святого. Спалахне війна — війна восьми тисяч червоних мундирів. їх приведуть із Пінді й Пешавара. Це точно.
— Хлопчик чув базарні розмови, — сказав жрець.
— Але він завжди був при моєму боці, — сказав Лама. — Як це він знає, а я — ні?
— З нього вийде розумний фіґляр, коли старий помре, — пробурмотів жрець до старости. — Що це за новий трюк?
— Знак. Дай мені знак, — прогримів раптом старий солдат. — Якби мала бути війна, мої сини сказали б мені.
— Коли все буде готово, синам твоїм скажуть, не сумнівайся. Але то довгий шлях: від твоїх синів до людини, в чиїх руках усі ці речі.
Кім розпалився. Гра нагадала йому передачу листів, коли заради кількох пайсів[55] він робив вигляд, що знає більше, ніж насправді. Але тепер він грав задля важливіших речей — азарту і відчуття влади. Він вдихнув глибше і продовжив:
— Старий, дай ти мені знак. Хіба підлеглі можуть наказувати виступати восьми тисячам червоних мундирів, та ще й із гарматами?
— Ні, — відповів старий, і знову так, ніби вони з Кімом були рівні.
— А ти знаєш, хто він — Той, хто віддає наказ?
— Я бачив його.
— А впізнав би знову?
— Я знаю його відтоді, як він був лейтенантом в Топхані [артилерії].
— Високий чоловік. Високий чоловік із чорним волоссям, який ходить отак?
Кім зробив кілька кроків жорсткою, дерев’яною ходою.
— Ая! Але це будь-хто міг бачити.
Натовп затамував подих іще від початку їхньої розмови.
— Це правда, — сказав Кім. — Але я скажу більше. Подивіться сюди. По-перше, високий чоловік ходить отак. Тоді він міркує отак, — Кім провів пальцем собі по лобі та вниз, до кута щелепи. — А тоді отак пересмикує пальці. А тоді пхає собі капелюха під ліву пахву.
Кім показав рух і стояв, як лелека.
Старий охнув і вражено замовк, а натовп здригнувся.
— Так, так, так. Але що він робить, коли збирається віддати наказ?
— Він потирає шкіру на потилиці — отак. Тоді опускає один палець на стіл, і трохи чмихає носом, отак. А потім він каже так: «Звільнити такий-то полк. Викликати такі-то гармати».
Старий підвівся, завмер і віддав честь.
— Утім, — Кім перекладав місцевою говіркою слова, які він чув у гардеробній в Амбалі. — Утім, говорив він, ми повинні були зробити це давно. Це не війна, це каральна операція. Пффф!
— Досить. Я вірю. Я бачив його таким у диму боїв. Бачив і чув. Це він!
— Я не бачив диму, — Кімів голос уподібнився до наспівного бурмотіння ворожки з узбіччя. — Я бачив це в темряві. Спершу прийшов чоловік, щоби внести ясність. Потім вершники. Потім він стояв у колі світла. Далі все було, як я вже сказав. Старий, я говорив правду?
— Так, це він. Я вже не маю жодних сумнівів, що це він.
Натовп зробив довгий, тремкий вдих, дивлячись поперемінно то на старого, який досі пильно слухав, то на обдертого Кіма у багряних сутінках.
— Чи ж я не казав, чи ж я не казав, що він із іншого світу!? — гордо вигукнув Лама. — Він Друг Усього Світу. Він Друг Зірок!
— Принаймні, нас це не стосується, — вигукнув чоловік. — О ти, молодий провіснику, який має дар завжди при собі, у мене є корова з червоно-чорними плямами. Може, вона сестра твого Бика, звідки я знаю…
— Хіба мене це обходить? — сказав Кім. — Мої Зірки не мають діла до твоєї худоби.
— Ні, але вона дуже хвора, — втрутилася жінка. — Скажи мені, чи вона оклигає?
Якби Кім був звичайним хлопчиком, він би продовжив гру; але не можна тринадцять років прожити в Лагорі, знати всіх факірів із боку воріт Таксалі, і не знати при цьому людської природи.
Жрець збоку подивився на хлопчика трохи вороже і гірко всміхнувся.
— Хіба немає жерця на селі? Я ж наче бачив одного великого жерця саме зараз! — вигукнув Кім.
— Ая… — почала жінка.
— Але ти і твій чоловік сподівалися вилікувати корову, вилікувати за жменьку дякую.
Постріл влучив: то була пара визнаних у селі скупердяїв.
— Це недобре — дурити храми. Віддайте телятко власному жерцеві, і, якщо боги ваші не розгнівалися назавжди, корова дасть молока протягом місяця.
— А ти майстер до жебрів, — схвально промуркотів жрець. — І мастак із сорокарічним досвідом не втнув би краще. Звісно, це ти збагатив старого?
— Трохи борошна, трохи вершкового масла і жменька кардамону, — відповів Кім, спалахнувши від похвали, але все ще обережно. — Хіба з цього розбагатієш? І ти ж бачиш, що він божевільний. Але принаймні, з ним я вивчаю дорогу.
Він знав, як поводилися і говорили між собою факіри при воротах Таксалі, і скопіював кожну інтонацію їхніх безсовісних учнів.