Коли вони вийшли із затінку мангового дерева, високий, пронизливий голос старого задзвенів над полями, як крик, протяжним стогоном він розгорнув історію Нікала Сейна [Ніколсона], — пісню, яку чоловіки донині співають у Пенджабі. Кім був у захваті, а Лама слухав із глибокою цікавістю.
— Ахи! Нікал Сейн мертвий — він за Делі поліг! Списи Півночі, помсту за Нікала Сейна вчиніть, — тремтячим голосом він вивів до кінця, поплескуючи шаблюкою по крупу поні.
— А тепер ми підходимо до Великого Шляху, — сказав він, вислухавши слова похвали від Кіма, поки Лама підкреслено мовчав. — Давно я їздив цією дорогою, але слова твого хлопчика мене розворушили. Дивись, святий чоловіче, Великий Шлях — то хребет всього Гінду. Здебільшого він затінений, як тут, чотирма рядами дерев. Посередині — вимощений шлях — по ньому весь час їздять. Коли ще не було залізних вагонів, сагиби тут по ньому подорожували і туди, й сюди сотнями. Тепер тільки вози та інші таратайки їздять. Ліворуч і праворуч дорога дужче вибита — там їздять важкі підводи із зерном, бавовною, деревиною, кормом для худоби, вапном і шкурами. Людям тут безпечно ходити, бо кожні кілька косів[61] є поліцейська дільниця. Поліція — то злодії й грабіжники (я сам би з радістю їх потрусив із кавалерією — новобранцями під рукою сильного капітана), але принаймні, вони не терплять жодних конкурентів. Тут їздять усі касти й верстви. Дивіться! Брахмани і чамари[62], банкіри та лудильники, перукарі та баньї (торговці, зазвичай збіжжям), паломники і гончарі — весь світ іде та іде. Це для мене, як річка, із якої мене витягли, наче колоду після повені.
І справді — Великий Шлях був чудовим видовиськом. Він ішов прямо, несучи на собі вільно люд з усієї Індії впродовж півтори тисячі миль — справжня Ріка Життя, якої більше ніде не існує у світі. Вони дивилися на зелені склепіння, плямисті тіні, біле полотно шляху, поцятковане мандрівниками, і двокімнатну будівлю поліцейської дільниці навпроти.
— Хто носить зброю всупереч закону? — вигукнув, сміючись, констебль, побачивши солдатів меч. — Хіба поліції не достатньо, щоби знищити лиходіїв?
— Саме через поліцію я й обзавівся ним, — пролунало у відповідь. — Чи все добре у Гінді?
— Резальдаре-сагибе, все добре.
— Бачиш, я — як та стара черепаха, що вистромляє голову на берег, а тоді ховається знову. Так, це Дорога Гіндостану. Всі люди приходять по цьому шляху…
— Свинячий сину, хіба тобі битий шлях на те зроблений, щоб ти об нього спину чесав? Батько всіх дочок сорому і чоловік десяти тисяч потіпах, матір твоя з дідьком злигалася, бо так її мати вчила! Тітки твої в семи поколіннях безносі! А сестра твоя!.. Чия совина дурість тебе навчила вивернути свої возики через дорогу? Колесо зламалося? Оце зараз матимеш проламану голову, то покладеш їх разом на дозвіллі!
Голос та їдкі виляски батога долинали зі стовпа куряви за п’ятдесят ярдів від них, де зламався якийсь віз. Тонка, висока катхіаварська кобила з розвогненими очима і ніздрями форкаючи вилетіла з тисняви, в той час, як вершник спрямував її через дорогу в гонитві за чоловіком, а той уже тікав геть і волав щосили. Він був високий і сивобородий, сидів на майже знавіснілій тварині, як улитий, і вправно шмагав на скаку свою жертву.
Обличчя старого спалахнуло гордощами:
— Моя дитина! — коротко сказав він і старанно натягнув повід, примушуючи поні гордовито вигнути шию.
— Мене мають бити при поліції? — залементував візник. — Справедливість! Я вимагаю справедливості…
— Я маю спинятися через вереск мавпи, яка вивернула десять тисяч мішків перед носом молодої коняки? Так же можна і зіпсувати кобилу.
— Він каже правду. Він каже правду. Але ж як добре вона слухається вершника, — сказав старий.
Візник сховався під колесами свого воза і звідти погрожував всіляко помститися.
— А міцні хлопці, оці твої сини, — спокійно сказав поліцейський, длубаючись у зубах.
Вершник востаннє добряче шмагонув візника і пустив коня тихим чвалом.
— Мій батьку! — він прогарцював десять ярдів назад і спішився.
Старий умить зіскочив із поні й вони обнялися, як то водиться між батьком і сином на Сході.
Розділ 4