У кожній літературі має бути книжка, яка намагається вмістити увесь світ, все життя в усіх його проявах. І не просто вмістити — прийняти й назавжди зберегти для читача. В Іспанії це, звісно, «Дон Кіхот», в Англії — «Піквікський клуб», в Росії — «Євгеній Онєгін». «Це не роман, — казав Г. К. Честертон про Діккенсову епопею, — романи закінчуються, а “Піквік” — ні, так само, як і янголи».
Я, звісно, нічого не скажу про фінал «Кіма». Це єдине можливе завершення історії та водночас — відкрита можливість для кожного з читачів уявити, що буде далі. «Він сам зупинився чи ти його зупинив?» — спитав Дж. Л. Кіплінґ, коли син повідомив йому, що закінчив роман. «Він сам». — «Тоді, може, він не такий вже й поганий», — відповів Кіплінґ-старший… і зробив чудові ілюстрації до роману.
Так, книжка, що дарує радість, зачудування і мудрість вже понад сто років, — не така вже й погана. Переконайтеся в цьому.
А хто такий Кім?
Михайло Назаренко
Розділ 1
Усупереч муніципальному наказові, він сидів верхи на гарматі Зам-Замі[4], цегляна платформа якої знаходилася якраз навпроти старого Аджаб-Ґхер — тубільці називають так Музей Лагора. Хто володіє «вогнедишним драконом» Зам-Замою, той володіє Пенджабом — цей величезний шматок позеленілої бронзи завше ставав найпершою здобиччю завойовників.
Але Кім мав таке-сяке виправдання: він зіпхнув із гарматних цапф сина Лали Дінаната — на тій підставі, що Пенджабом володіють англійці, а Кім і сам англієць. І хоча чорнотою засмаги він не відрізнявся від тубільців; хоча надавав рішучу перевагу місцевій говірці, а розмовляючи рідною мовою бубонів і ковтав слова; хоча приятелював на засадах абсолютної рівності з базарними хлопчаками, Кім був білим — білим злидарем із найбідніших. Метиска, яка його виховувала, курила опіум і тримала сяку-таку крамничку вживаних меблів на площі, де стоять дешеві візники. Вона казала місіонерам, нібито доводилася сестрою Кімовій матері. Але насправді його мати була нянькою в родині полковника і вийшла заміж за Кімбела О’Гару, молодого прапорщика ірландського полку Маверікців[5]. Згодом він отримав місце на Сіндо-Пенджабо-Делійській залізниці, тож полк повернувся додому без нього. Дружина його померла від холери у Фірозепурі, а сам О’Гара почав пиячити і катався туди-сюди залізницею разом із гострооким трирічним малюком. Благодійні товариства і капелани намагалися упіймати його, турбуючись про дитину, проте О’Гара втікав щоразу доти, поки не зустрівся із жінкою, яка вживала опіум. Він і собі приохотився до того смаку і помер, як умирають білі злидарі в Індії. На час смерті його статок складався із трьох документів. Один він називав своїм ne varietur[6], бо ці слова стояли під його підписом, а другий — «свідоцтвом про звільнення». Третьою була посвідка про народження Кіма. Ці документи, як приказував він зазвичай у години опіумного блаженства, колись зроблять маленького Кімбела людиною. За жодних обставин Кім не мав із ними розлучатися, адже вони були частиною великого чаклунства, такого, яке творять оті люди, ген за музеєм, у великому синьо-білому Джаду-Ґхері, «чаклунському будинку», який ми звемо масонською ложею. Настане день, казав він, коли все поверне на краще, і Кімів мисливський ріг піднесеться між стовпами, величезними стовпами краси і могутності. Сам полковник, верхи на коні, на чолі найкращого у світі полку прислужиться Кімові, маленькому Кімові, який досягне більшого, ніж його батько. Дев’ять сотень першокласних дияволів, чий бог — Червоний Бик на зеленому полі, служитимуть Кіму, якщо вони не забули О’Гару, бідного О’Гару, бригадира з Фірозепурської залізниці. Далі він починав гірко плакати, сидячи у поламаному очеретяному кріслі на веранді. Тож після його смерті жінка зашила пергамент, свідоцтво і метрику в шкіряний амулет і почепила Кімові на шию.
1
«…своїм шляхом вузьких воріт» — відсилання до біблійної цитати «Вузькі бо ті двері й тісна та дорога, що веде до життя, і мало таких, що її знаходять» (Мат. 7.14, пер. П. Куліша).
3
Вступний чотиривірш — початкові рядки вірша Кіплінґа «Будда із Камакури», який раз-по-раз виринатиме у епіграфах до інших розділів. Згодом вірш було передруковано у збірці «Вірші з книг» (1912). Переклад Володимира Чернишенка.
4
Зам-Зама — вироблена у Лагорі 1757 року гармата, вперше послужила Ахмед Шаху Афганістана у битві 1761 року. Згодом цю ж гармату проти афганців використали сикхи та після серйозних ушкоджень перевезли до святого міста Амрістар, де її й захопили врешті англійці разом із усім Пенджабом.
5
Маверікці — вигадана назва, такого британського чи ірландського полку ніколи не існувало. Також жоден відомий полк не мав емблемою червоного бика на зеленому полі.