Кім критично роздивився супровід. Половина з них були тонконогі сивобороді орії[67] з півдня. Другу половину складали горяни у повстяних шапках, закутані у плащі. Це поєднання вже промовляло саме за себе, навіть якби він і не почув їхні безупинні суперечки. Старенька їхала на південь у гості до багатого родича, імовірно зятя, який вислав назустріч охорону на знак поваги. Горяни були її одноплемінниками, десь із Кулу або Кангри. Було цілком зрозуміло, що вона не везе з собою дочки-відданиці, бо тоді завіси були б щільно запнуті, а охоронці нікого не підпускали би й близько. «Весела і жвава панія», — подумав собі Кім, тримаючи в одній руці кізяковий пляцок, в іншій готову їжу, а до того ж спрямовуючи Ламу легенькими штурханцями у плече. Із цієї зустрічі можна було б мати якийсь зиск. Лама тут йому не помічник, але, як сумлінний чела, Кім був радий просити для двох.
Він облаштував своє багаття якомога ближче до воза і чекав, поки хтось із почту спробує його прогнати. Лама втомлено впав на землю, обважнілий, наче кажан, що напхався фруктів, та повернувся до своєї вервиці.
— Тримайся подалі, жебраче! — прогорлав один із горян ламаною гінді.
— Ха! Це всього-на-всього пагарі [горянин] — мовив через плече Кім. — З яких це пір гірські віслюки керують усім Індостаном?
У відповідь пролунав швидкий і блискучий ескіз Кімового родоводу до третього коліна.
— А! — голос Кіма був солодший, ніж будь-коли. Тим часом він кришив кізякового пляцка на дрібні шматочки. — У моїй країні ми називаємо це початком любовного освідчення.
Різкий, тоненький регіт за завісою примусив горянина зібрати весь свій запал для другого заходу.
— Не так зле, не так зле, — спокійно відказав Кім. — Але постережися, брате мій, щоб ми, — я кажу ми — не надумали проклясти тебе абощо у відповідь. А наші прокльони, як правило, влучають у ціль.
Орії засміялися; горянин загрозливо стрибнув наперед. Лама раптом підняв голову, і полум’я від вогнища яскраво осяяло його велику, схожу на шотландський берет шапку.
— Що таке? — сказав він.
Чоловік завмер, як укопаний.
— Я-я-я врятований від великого гріха, — пробурмотів він.
— Чужоземець знайшов-таки собі жерця, — прошепотів один з оріїв.
— Гей! Чого того хлопчиська-торбаря досі не відлупцювали? — вигукнула стара.
Горянин відступив до воза і прошепотів щось за фіранку. На мить запала мертва тиша, а потім почулося бурмотіння.
— Усе йде добре, — подумав Кім, удаючи, буцім нічого не бачить і не чує.
— Якось… коли… він поїсть, — горянин запобігливо звернувся до Кіма — то просять, щоби святий зробив честь поговорити з тією людиною, яка хоче побалакати з ним.
— Після того, як поїсть, він буде спати, — зверхньо відповів Кім. Він ще не міг добачити, який новий поворот прийняла гра, але стояв, налаштований рішуче отримати з того зиск. — Тепер я маю роздобути йому їжу.
Остання фраза, розпочата голосно, завершилася зітханням невимовної втоми.
— Я… сам і решта моїх людей подбають… якщо можна.
— Можна, — мовив Кім, ще погордливіше, ніж будь-коли. — Святий чоловіче, ці люди принесуть нам їжу.
— Земля добра. Всі країни Півдня добрі… світ великий і жахливий, — сонно пробурмотів Лама.
— Хай він спить, — сказав Кім, — але подбайте, щоб ми були ситі, коли він прокинеться. Це дуже святий чоловік.
Знову один з оріїв сказав щось презирливо.
— Він не факір. Він не жебрак із долини, — Кім промовляв суворо, звертаючись до зірок. — Він найсвятіший з усіх святих людей. Він вищий усіх каст. Я його чела.
— Йди-но сюди! — сказав тонкий голос із-за завіси; і Кім прийшов, усвідомлюючи, що невидимі йому очі втупилися у нього. Один худий коричневий палець із важкими перснями лежав на краю воза. Розмова пішла таким чином:
— Хто то за один?
— Неймовірний святий. Він прийшов здалеку. Він родом із Тибету.
— Звідки саме в Тибеті?
— За снігами… дуже віддалене місце. Він знає зірки; він робить гороскопи; він читає долю. Але він не робить це за гроші. Він це робить із доброти і великої любові. Я його учень. Мене звуть також Друг Зірок.
— Ти не горянин.
— Запитай його. Він скаже тобі, що мене послали йому зірки, щоб показати шлях до мети його паломництва.
— Пхе! Вважай, хлопако, що я хоч і стара жінка, та не дурна ж. Ламів я знаю і шаную, але з тебе такий чесний чела, як із оцього мого пальця дишло до воза. Ти єси безкастовий гінді, сміливий і нахабний циган, що причепився до святого хіба що задля поживи.
— А що ми робимо не для зиску? — Кім швидко перемінив тон, прилаштовуючись до змін у її голосі. — Я чув, — тут намагався вцілити наосліп — я чув…