Выбрать главу

— Що ти там чув? — гаркнула стара, постукуючи пальцем.

— Та я до ладу не згадаю… якісь балачки по базарах, то брехня, поза сумнівом, але подейкують, що навіть раджі, ну, дрібні горянські раджі…

— Але тим не менше — гарної раджпутської крові…

— Безсумнівно, хорошої крові. Але навіть вони продають найкрасивіших своїх жінок задорого. Продають їх на південь, отим земіндарам [багатий спадковий землевласник] аж з Ауду.

От що дрібні горянські раджі заперечують найдужче, то саме такі чутки. І саме в це найдужче вірять на базарі, коли обговорюють таємничу торгівлю людьми в Індії. Старенька збудженим обуреним шепотінням пояснила Кімові, яким саме штибом і способом він злісно бреше. Якби Кім натякнув про таке, коли вона була дівчиною, його би до вечора слоном затоптали на смерть. І це була щира правда.

— Агай! Я ж усього лише жебрущий хлопака, як мовило Око Краси, — з удаваним переляком заволав він.

— Око Краси, ото вже! Та хто ж я така, щоб ти мені посмів справляти свої жебрацькі лестощі? — І все ж вона сміялася з давно забутого слова. — Сорок років тому можна було б так сказати, і то правду. Ще й тридцять років тому. Але от що маєш, вештаючись туди-сюди по Гінду. Удова вельможного князя мусить зіштовхуватися з покидьками цього краю і бути посміховиськом для жебраків.

— Вельможна княгине, — сказав Кім швидко, відчувши, як вона тремтить від обурення. — Я — саме такий, як каже вельможна княгиня. Але тим не менш мій господар — святий. Він іще не чув наказу вельможної княгині, щоб…

— Наказу? Щоб я наказувала святому чоловікові, вчителеві Закону, прийти і поговорити з жінкою? Ніколи!

— Пошкодуй мою дурість. Я думав, що то віддано наказ…

— Ні, не так. То було прохання. Тепер ясно?

Срібна монета клацнула об край воза. Кім узяв її і глибоко вклонився по-східному. Стара визнала, що він — очі та вуха Лами, то вирішила його уласкавити.

— Я всього лише учень святого. Коли він поїсть, то, можливо, прийде.

— О, негідник і безсоромний мерзотник! — прикрашений коштовним камінням вказівний палець докірливо погрозив йому, але Кім міг чути смішок старої пані.

— А що ж таке? — відповів він, зісковзуючи у свій найбільш довірливий та лагідний тон, супроти якого — він добре то знав — мало хто міг встояти. — Може… може у твоїй родині потребують сина? Говори вільно, тому що ми, жерці…

Це, останнє, було прямим плагіатом із факіра біля Таксальських воріт.

— Ми, жерці! Не доріс ти ще до… — вона обірвала жарт новим вибухом сміху. — Повірте мені, жерці, що ми, жінки, часом думаємо і про інші речі, крім синів. Поза тим, моя дочка нещодавно вродила сина.

— Дві стріли в сагайдаку краще, ніж одна, а три — ще краще, — Кім процитував прислів’я, глибокодумно кахикнув і втупив очі долу.

— Правда, ой, правда. Але, можливо, це ще прийде. Звичайно, ці брахмани з півдня геть нездалі. Я посилала їм подарунки, гроші та подарунки знову, а вони пророкують.

— А-а-а, — протягнув Кім із нескінченним презирством, — пророкують!

Навіть професіонал не втнув би краще.

— І так тривало доти, доки я не згадала про своїх рідних богів, і молитви мої було почуто. Я вибрала сприятливу годину, і… можливо, твій святий чув про настоятеля монастиря ламів Лун-Чо. Це до нього я звернулася, і у визначений час все вийшло так, як я і хотіла. Брахман, що мешкає у будинку батька сина моєї дочки з тих пір говорить, що це була віддяка за його молитви. Цю маленьку помилку я йому поясню, коли ми досягнемо кінця нашої подорожі. А потім я їду в Будда-Ґайю, щоби зробити шраддгу [поминальний обряд, який має захищати душу померлого до наступної реінкарнації; його традиційно проводять чоловіки, а значить, синів у вдови немає, Кім вгадав] за батьком моїх дітей.

— Ми теж туди йдемо.

— Подвійний добрий знак! — защебетала старенька. — Другий син, а може й більше!

— О, Друже Всього Світу! — Лама прокинувся, і, простодушно, як розгублена дитина в чужому ліжку, закликав до Кіма.

— Я йду! Я вже йду, святий чоловіче! — він кинувся до вогнища, де знайшов Ламу вже в оточенні тарілок із їжею; горяни помітно обожнювали його, а жителі півдня дивилися кисло.

— Ідіть геть! Забирайтеся! — вигукнув Кім. — Чи ми мусимо їсти прилюдно, як собаки?

Вони закінчили трапезу в мовчанні, кожен повернувся трохи вбік від іншого, і Кім завершив вечерю місцевою цигаркою.

— Хіба я не казав сто разів, що Південь — хороша земля? Ось і доброчесна знатна вдова гірського раджі їде на прощу, каже вона, що до Будди-Ґайї. Це вона посилає нам ці страви. Якщо ти добре відпочив, вона буде говорити з тобою.