— Ладанка, — сказав він, відкриваючи долоню. — Ні, якийсь язичницький талісман. Але чому… чому ти говориш по-англійськи? Маленьких хлопчиків, які крадуть, карають. Ти це знаєш?
— Я не… я не крав, — Кім із відчаю пританцьовував, як тер’єр за піднятою палицею. — О, віддай мені його. Це мій талісман. Не кради його у мене.
Капелан не послухався, а, підійшовши до дверей намету, погукав уголос. З’явився товстуватий, гарно виголений чоловік.
— Я хочу вашої поради, отче Вікторе, — сказав Бенет. — Я знайшов цього хлопчика в темряві біля штабного намету. За звичайних умов я б його покарав і відпустив, бо вважаю, що він злодюжка. Але, схоже, він говорить англійською, а ще він дуже дорожить амулетом на шворці. Я подумав, може, ви могли б мені допомогти.
Між ним і римо-католицьким капеланом ірландського полку лежала, як вважав Бенет, нездоланна прірва, та варто зауважити, що кожного разу, коли Протестантська церква мала справу з людською проблемою, вона, швидше за все, закликала на поміч Римо-Католицьку. До офіційної огиди отця Бенета до «великої блудниці»[80] і всіх її справ могла дорівнятися хіба що його особиста повага до отця Віктора.
— Злодій, який говорить англійською, еге ж? Давайте подивимося на його амулет. Ні, це не ладанка, Бенете. — Він простягнув руку.
— Але чи маємо ми право відкрити її? Доброго хльосту…
— Я не злодій, — протестував Кім. — Ви мені вже й так надавали стусанів! Тепер віддайте мені мій талісман — і я піду.
— Не так швидко. Спершу ми подивимося, — сказав отець Віктор, неквапливо розгортаючи пергамент ne varietur бідного Кімбола О’Гари, його «свідоцтво про звільнення», і метрику Кіма. На цьому останньому О’Гара — з примарною ідеєю, що він робить чудеса для свого сина, — надряпав десятки разів: «Подбайте про хлопчика! Будь ласка, подбайте про хлопчика!», підписав своє повне ім’я і номер у полку.
— Пощезніть, вражі сили! — промовив отець Віктор, передаючи те все панові Бенету. — Ви знаєте, що це за речі?
— Так, — сказав Кім. — Вони мої, і я хочу піти.
— Я не зовсім розумію, — сказав пан Бенет. — Він їх, певно, приніс із якоюсь метою. Це може бути якийсь жебрацький трюк.
— Я ще ніколи не бачив жебрака, який би так квапився спекатися своїх доброзичливців. Тут є якась кумедна таємниця. Вірите у Провидіння, Бенет?
— Сподіваюсь на те.
— Ну, я вірю в чудеса, так що виходить на те ж саме. Вражі сили! Кімбол О’Гара! І його син! Але ж він тубілець, а я сам вінчав Кімбола з Енні Шотт. Як довго у тебе були ці речі, хлопчику?
— Та змалку.
Отець Віктор вийшов вперед і швидко відкинув полу верхнього одягу Кіма.
— Ви бачите, Бенет, він не дуже чорний. Як тебе звуть?
— Кім.
— Або Кімбел?
— Може бути. Ви дасте мені піти?
— А як іще?
— Вони називають мене Кім Раланді-ке. Це Кім із Раланді.
— Що-що — «Раланді»?
— Ір-Раланді, то був полк мого батька.
— Ірландський, о, тепер розумію.
— Та-ак. Так мій батько сказав мені. Мій батько, він прожив.
— Прожив де?
— Прожив. Звичайно, він уже мертвий — перекинувся на той світ.
— О! Як грубо ти про це кажеш!
Бенет втрутився у розмову.
— Імовірно, я був несправедливий до цього хлопчика. Він, звичайно, білий, хоча, вочевидь, безпритульний. Я впевнений, що, мабуть, наставив йому синців. Я не думаю, що склянка чогось міцного…
— То дайте йому склянку хересу і вкладіть на похідному ліжку. Слухай, Кіме, — мовив отець Віктор, — випий оце повністю і розкажи нам про себе. Але тільки правду, якщо не заперечуєш.
Кім закашлявся трохи, відставляючи склянку, і поміркував. На часі, схоже, бути обережним і вигадливим. Маленьких хлопчиків, які нишпорять по табору, як правило, виганяють після прочуханки. Але він не отримав ані басамана; амулет, вочевидь, працює на його користь, і все виглядало так, ніби гороскоп з Амбали й ті кілька слів, які він міг пригадати з батькових белькотань, поєдналися щонайдивовижнішим чином. Інакше чому гладкий падре здається настільки враженим, а худорлявий дав йому склянку гарячої жовтої випивки?
— Мій батько, він помер у місті Лагор, як я був дуже малий. Жінка тримала кабарі [магазин уживаних речей, мотлоху] там, де стоять візники. — Кім почав рішуче, але був не зовсім впевнений, наскільки правда йому прислужиться.
— Твоя мати?
— Ні! — відмахнувся Кім. — Вона пішла на той світ, коли я народився. Мій батько, він отримав ці документи у Джаду-Ґхері — ви це так називаєте? — Бенет кивнув. — Тому що він був на доброму рахунку, чи як ви кажете? — знову Бенет кивнув. — Мій батько казав мені про це. Він казав, а ще той брахман, який зробив малюнок у пилюці в Амбалі два дні тому. Він сказав, що я повинен знайти Червоного Бика на зеленому полі й що Бик має допомогти мені.
80
Велика блудниця — з «Об’явлення» Івана Богослова. Зневажливе прізвисько католицької церкви, яке іноді використовують щодо неї протестанти.