— Дивовижне «пташеня», — сказав про нього сержант. — Він виникає під опікою жовтоголового жерця на козлячих ногах, має на шиї папери з ложі свого батька і торочить про бозна-якого Червоного Бика. Цап-брахман випаровується без пояснень, а оцей ось сідає, схрестивши ноги, на капелановому ліжку і віщує криваву війну для всіх людей. Я просто прив’яжу його за ногу до стовпа в наметі — на випадок, якщо він буде втікати через дах. Що ти там кажеш про війну?
— Вісім тисяч чоловік, не рахуючи пушкарів, — повторив Кім. — Дуже скоро ви побачите.
— Ну, дякую, бісеня! Лягай отам між барабанщиками і давай люлі. Ці два хлопчики будуть стерегти твій сон.
Розділ 6
Зранку-ранесенько білі намети згорнулися і зникли, бо маверікці рушили навпрошки до Амбали. Вони не пройшли повз місце відпочинку. Кім брів поряд із обозним возом під перехресним вогнем кпинів вояцьких дружин, і почувався вже не так упевнено, як відразу. Він виявив, що з одного боку за ним пильнував отець Віктор, а з іншого — пан Бенет.
Перед полуднем колона зупинилася. Під’їхав верхи на верблюді черговий і вручив полковнику листа. Той прочитав його, і щось сказав до майора. Навіть Кім, перебуваючи за півмилі у хвості колони, почув хвилю хрипких і радісних вигуків, яка докотилася до нього крізь густий пил. Потім хтось ляснув його по спині з криком:
— Розкажи, як ти знав, ти, мале чортове поріддя? Отче, дорогенький, допильнуйте, хай він скаже.
Поруч загойдався поні й Кіма витягли на луку сідла до священика.
— Тепер, сину мій, твоє пророцтво минулої ночі збулося. Нам наказано завтра вирушати з Амбали на фронт.
— Що таке? — спитав Кім, бо ж слова «вирушати» і «фронт» були новими для нього.
— Ми йдемо на «свою війну», як ти напророкував.
— Звичайно, ви підете на свою війну. Я ж казав учора ввечері.
— Так, казав, але ж, вражі сили, звідки ти це знав?
Кім зблиснув очима. Він заціпив зуби і кивнув, вдаючи, наче знає щось таке, чого не можна казати. Капелан їхав у хмарі пилу, а рядові, сержанти й молодші офіцери показували пальцями на хлопчика. Полковник у голові колони подивився на нього з цікавістю.
— Це були, певно, якісь базарні чутки, — мовив він. — Але навіть тоді… — Він звірився з папером у руках. — Хай йому грець, рішення було прийнято лишень протягом останніх сорока восьми годин.
— І багато ще є таких, як ти, в Індії? — спитав отець Віктор. — Чи то ти такий собі lusus naturae[86]?
— Тепер, як я вже все сказав, — відповів хлопчик, — дасте мені повернутися до мого старого? Якщо він не залишиться з тією жінкою з Кулу, то я боюся, що він помре.
— Наскільки я зміг розгледіти, він може подбати про себе так само, як і ти. Ні. Ти приніс нам удачу, ми збираємося зробити з тебе людину. Оце посаджу тебе назад до обозного воза, а ти приходь до мене ввечері.
Решту дня Кім був об’єктом ретельного вивчення з боку кількасот білих чоловіків. Історія його появи в таборі, його походження і його пророцтва — усе переповідали знову й знову. Велика, безформна біла жінка на купі подушок і матраців запитала його таємничо, чи повернеться її чоловік із війни. Кім глибоко замислився і відповів, що повернеться, тоді жінка дала йому їжі. Багато в чому ця велика процесія, де час від часу грала музика, а люди гомоніли і сміялися з найменшого приводу, нагадувала святкування в Лагорі. Поки не передбачалося жодної тяжкої роботи, тож Кім вирішив пошанувати видовище своєю увагою. Увечері до них назустріч вийшли військові оркестри і з музикою провели маверікців до табору неподалік залізничної станції в Амбалі. Ніч видалася цікавою. Солдати з інших полків приходили до маверікців. Маверікці, у свою чергу, ходили в гості до інших полків. їхні пікети помчали вперед, щоб повернути їх, і зустріли пікети інших полків, зайняті тим самим. Тож невдовзі шалено затрубили сигнальні горни, скликаючи інші пікети й офіцерів, щоб навести лад. Маверікці мали славу жвавих хлопців і всіляко її підтримували. Але наступного ранку вони висипали на платформу в ідеальній кондиції. Кім, якого залишили з хворими, жінками і хлопчиками, збуджено горлав щасливі побажання вслід поїздам. Життя сагиба здавалося Кімові дуже кумедним, але він брався до нього вельми обережно. Потім його відправили під конвоєм хлопчика-барабанщика до спорожнілої, побіленої вапном казарми, де підлога була вкрита сміттям, мотузками і папірцями, а від стелі відлунювали його самотні кроки. Він згорнувся калачиком по-місцевому на смугастому ліжку та заснув. Якийсь сердитий чоловік пришкандибав на веранду, розбудив його і назвався шкільним учителем. Це вже було занадто для Кіма, і він поринув у себе. Хлопчик заледве умів розбирати різні англійські оголошення поліції в місті Лагорі, і то тільки тому, що вони обмежували його комфорт. Серед численних відвідувачів жінки, яка опікувалася ним, був дивак-німець, що малював декорації для мандрівного театру парсів[87]. Він сказав Кімові, що був «на барикадах у сорок восьмому[88]», а відтак, наскільки зрозумів Кім, за харчі навчатиме хлопчика писати і навіть прошпиняв його по всіх буквах. Кім був про них не надто доброї думки.
85
Вступний вірш — третя строфа «Пісні Дієґо Вальдеса», головний лейтмотив її — ностальгія. Переклав Володимир Чернишенко.
87
Парсі — походить від назви країни Персії, назва народності, яка свого часу перебралася із земель теперішнього Ірану в Індію, рятуючись від примусової ісламізації 17 століття. Гарні ділки, вони швидко сформували невелику, але дуже успішну спільноту.
88
«Барикади сорок восьмого» — вочевидь, ідеться про Паризькі заворушення 1848 року або ж, що більш імовірно, Німецьку революцію 1848–1849 рр.