— Де він? Із ним усе добре? Оа! Якщо він може писати мені листи, то все в порядку.
— Ти його любиш?
— Звичайно, я люблю його. І він любив мене.
— Здається, так, судячи з листа. Він же не може писати по-англійськи, чи може?
— О, ні. Наскільки я знаю, ні, але, звичайно, він знайшов писаря, який може писати по-англійськи дуж-же добре, і той йому написав. Я сподіваюся, ви розумієте.
— Так он воно як! А ти знаєш щось про його грошові справи?
З виразу Кімового обличчя він побачив, що ні.
— Звідки мені знати?
— Я себе це теж запитую. Тепер слухай, якщо ти тут зможеш вивести кінця. Ми пропустимо першу частину… Це написано на Джагадгірській дорозі… «Сидячи на узбіччі у глибокій медитації, покладаю надію на прихильність, якої прошу Вашу честь удостоїти моє прохання, і закликаю Вашу честь виконати його заради Всемогутнього Бога. Освіта — то найбільше благословення, якщо вона найкращого ґатунку. Інакше вона не має жодної придатності». Отут старий влучив у яблучко! «Якщо Ваша честь зласкавиться дати моєму хлопчику найкращу освіту в Ксав’є» (я припускаю, що це школа Святого Ксав’є in partibus), «як ішлося у нашій розмові в наметі від 15 числа поточного місяця» (як по-діловому написано!), «то Всемогутній Бог благословить нащадків Вашої честі до третього і четвертого коліна і» — Тепер слухай! — «будьте певні, Ваша честь, що Ваш покірний слуга буде вносити належну оплату триста рупій річно гунді[91] за рік дорогого навчання в Святого Ксав’є, Лакнау, і дайте невеликий час, щоб направити вищезгаданий гунді до будь-якої частини Індії, яку Ви, Ваша честь, самі вкажете. Слуга Вашої честі не має наразі жодного місця, де прихилити голову, але рухається в Бенарес на поїзді, щоб уникнути переслідування від старої жінки, яка забагато говорить, і не бажаючи мешкати в Сагаранпурі в ролі домочадця.» І що це, в біса, означає?
— Думаю, вона його попросила бути її пуро — домашнім жерцем. А він відмовився через свою Річку. Вона таки забагато говорить.
— То тобі це зрозуміло, так? А я геть спантеличений. «Тож я вирушаю в Бенарес, де знайду адресу і надішлю рупії для хлопчика, який мені дорогий, як зіниця ока, і заради Всемогутнього Бога здійсніть цю освіту, і ваш прохач матиме за обов’язок сумлінно за Вас молитися. Писав Собрао Сатай, що не вступив до Аллахабадського університету, для преподобного Тішу-лами жерця з монастиря Сач-дзен, шукача Річки. Адреса: храм Тіртханкарів у Бенаресі. P.S. Зверніть увагу на слова про зіницю ока, і що рупії будуть надходити три сотні річно. Заради Бога Всевишнього.» Отже, то що це таке — маячня чи ділова пропозиція? Я питаю в тебе, бо мені вже бракує тями.
— Він каже, що дасть мені три сотні рупій на рік? Значить, він їх мені дасть.
— О, то ти так вважаєш?
— Звичайно. Якщо він так говорить!
Священик присвиснув. Потім він звернувся до Кіма як до рівного.
— Я в це не вірю, але побачимо. Тебе сьогодні мали відправити до Військового притулку для сиріт у Санаварі, де ти мав жити коштом полку, поки не станеш дорослим і поступиш до війська. Тебе мали привести до лона англіканської церкви. Бенет усе це організував. З іншого боку, якщо ти підеш до Святого Ксав’є, ти здобудеш кращу освіту і… зможеш прийняти істинну віру. Уявляєш мою дилему?
Кім не уявляв нічого, крім того, як Лама їде на південь у поїзді та нікому просити для нього милостині.
— Як і більшість людей на моєму місці, я збираюся потягнути час. Якщо твій друг надішле гроші з Бенареса — пощезніть, вражі сили, де вуличний жебрак візьме три сотні рупій? — ти вирушиш до Лакнау, і я сам сплачу за твій проїзд, бо ж якщо я хочу зробити тебе католиком, а я хочу, то я не можу торкатися грошей, зібраних за підпискою. Якщо він цього не зробить, ти переїдеш до військового притулку коштом полку. Я надам йому строку три дні, хоча я в це взагалі не вірю. Навіть якщо він перестане платити пізніше… але це я надто забігаю наперед. Ми можемо на цьому світі зробити лиш один крок за раз, і то з Божою ласкою. Бенета послали на фронт, а мене залишили тут. Не все ж має діставатися Бенетові.
— Я радий, оах, — смутно сказав Кім.
Священик нахилився вперед.
— Я ладен віддати місячну платню, щоб дізнатися, що коїться у твоїй маленькій круглій голові.
— Нічого там не коїться, — сказав Кім, і почухався.
Йому було цікаво, чи вишле йому Магбуб Алі аж цілу рупію. Тоді він міг би заплатити писареві за лист і далі писати листи до Лами в Бенарес. Можливо, Магбуб Алі відвідає його наступного разу, коли приїде на південь із кіньми. Звісно, він має знати, що це той лист, якого Кім передав офіцерові в Амбалі, розв’язав велику війну, яку так голосно обговорювали чоловіки й хлопчики під час вечері в казармі. Але якщо Магбуб Алі цього не знав, то було б дуже небезпечно повідомляти йому. Магбуб Алі був жорстоким із хлопчиками, які забагато знали, або думали, що знають.