— У школі Святого Ксав’є із тебе, О’Гара, зроблять людину, білу людину, сподіваюся, хорошу. Про твоє минуле вони все знають. Полковник нагляне, щоб ти ніде не загубився по дорозі. Я дав тобі певні уявлення щодо питань релігії, принаймні, я сподіваюся, що дав. Коли тебе запитають про віросповідання, пам’ятай, що ти католик. Краще навіть римо-католик, хоч мені це слово не подобається.
Кім запалив смердючу цигарку — він їх завбачливо закупив на базарі — і ліг думати. Ця самотня подорож дуже відрізнялася від колишньої радісної мандрівки у третьому класі з Ламою.
— Сагиби мають мало втіхи від мандрів, — міркував він. — Гай-май! Я мандрую від місця до місця, як загилений м’ячик. Це моя кісмет [доля]. Жодна людина не може ухилитися від кісмет. Але я маю молитися Бібі Маріам, і я сагиб, — він сумно подивився на свої чоботи. — Ні. Я — Кім. Світ величезний, а я в ньому тільки Кім. Хто такий Кім? — він замислився над питанням власної ідентичності вперше в житті й думав, аж поки голова не пішла обертом. Кім був малою людинкою у бурхливому круговороті Індії та їхав на південь, не знаючи, яка його доля чекає.
Невдовзі полковник викликав його і проговорив із ним чимало часу. Наскільки Кім міг зрозуміти, йому належалося бути старанним і поступити на державу службу в Індії помічником землеміра. Якщо він буде шануватися і складе належні іспити, то в сімнадцять років буде заробляти тридцять рупій на місяць, а полковник Крейтон подбає, щоб він гарно прилаштувався.
Від початку Кім зробив вигляд, що розуміє хіба що одне слово з трьох. Тоді полковник, побачивши свою помилку, перейшов на швидку й соковиту урду, і Кім був задоволений. Не може бути дурнем людина, яка так вільно володіє місцевою мовою, так м’яко і тихо рухається, чиї очі настільки відрізняються від тупих, заплилих жиром очиць решти сагибів.
— Так, і ти маєш навчитися робити малюнки доріг і гір, і річок, і тримати ці малюнки у своїх очах доти, доки не прийде слушний час, щоб перенести їх на папір. Можливо, коли-небудь, коли ти станеш помічником землеміра, і ми з тобою будемо працювати разом, я звелю тобі: «Іди на той бік пагорбів і подивися, що там за ними?» А як тоді хтось скаже: «Там, на тих пагорбах, є погані люди, які вб’ють помічника землеміра, якщо він схожий на сагиба». Що тоді?
Кім замислився. А чи безпечно було перейти під полковничу руку?
— Я би вам переказав слова того чоловіка.
— Але якщо я відповім: «Я дам тобі сто рупій, щоб дізнатися, що знаходиться за цими пагорбами — малюнок русла річки і трохи новин, про що там люди по селах говорять?».
— Що я можу сказати? Я всього лише хлопчик. Почекайте, поки я стану чоловіком, — потім, побачивши, що полковник насупив брови, він продовжив: — Але я думаю, що міг би заробити ці сто рупій за кілька днів.
— Яким чином?
Кім рішуче похитав головою.
— Якщо я скажу, як я б міг їх заробити, інша людина може почути і випередити мене. Недобре продавати знання за безцінь.
— Кажи просто зараз, — полковник підняв рупію.
Кімова рука сягнула за нею і зупинилася напівдорозі.
— Ні, сагибе, не скажу. Я знаю, що ціна буде заплачена за відповідь, але я не знаю, чому поставлено питання.
— Візьми це у подарунок, — сказав Крейтон, кидаючи монету. — У тебе добрий гарт. Не допусти, щоби школа Святого Ксав’є притупила його. Там багато хлопчиків зневажають темношкірих людей.
— Їхні матері були базарними жінками, — сказав Кім.
Він добре знав, що немає на світі ненависті понад ту, яку відчуває метис до свого кровного родича.
— Правильно, але ти сагиб і син сагиба. Тому ніколи не стався презирливо до темношкірих людей. Я знаю юнаків, які нещодавно поступили на урядову службу і вдавали, буцім не розуміють тутешньої мови і звичаїв. Їм зменшили зарплатню за таке невігластво. Немає більшого гріха, ніж невігластво — запам’ятай це.
Кілька разів за час довгої, двадцятичотирьохгодинної дороги на південь полковник посилав за Кімом і щоразу детально розгортав цю останню настанову.
— Отже, ми всі — ланки одного ланцюжка, — зрештою вирішив Кім, — полковник, Магбуб Алі та я, коли стану помічником землеміра. Тоді, думаю, я буду служити йому, як раніше служив Магбубові Алі. Це добре, якщо це дозволить мені знову повернутися на Дорогу. Цей одяг від носіння не легшає.
Коли вони вийшли на переповненому вокзалі Лакнау, Лами ніде не було видно. Кім проковтнув своє розчарування, а полковник тим часом запхав Кіма разом із його акуратно спакованими речами у тікка-гарі[96] і відправив самого до школи Святого Ксав’є.