— Я не кажу «прощавай», бо ми ще зустрінемося! — вигукнув він. — Знову, і ще багато разів, якщо ти маєш добрий гарт. Але ти ще не випробуваний.
— Навіть тоді, коли я тобі приніс уночі, — Кім зважився звернутися на «ти» по-місцевому, як до рівного, — родовід білого жеребця?
— Багато чого набувають забуттям, маленький братику, — сказав полковник, очима пронизавши Кіма до лопаток, коли той сідав у бричку.
Хвилин п’ять Кім приходив до тями. Потім він оцінююче вдихнув нове повітря.
— Багате місто, — сказав він. — Багатше, ніж Лагор. Тут мають бути добрі базари! Візнику, повози мене трохи по місцевих базарах!
— Мені наказано відвезти тебе до школи, — візник звернувся до нього на «ти», нахабство в розмові з білою людиною. Кім вільно й однозначно пояснив йому місцевою говіркою його помилку, а коли порозуміння відновилося, видерся на передок і катався містом іще кілька годин, оцінюючи, порівнюючи та насолоджуючись. Немає міста, окрім Бомбея, короля усіх міст, прекраснішого й сліпучішого у своїй красі, ніж Лакнау, байдуже, дивитеся ви на нього з моста через річку чи з верхівки Імамбари[97] споглядаєте вниз, на позолочені парасольки Чаттар Манзіл[98] і дерева, що вкривають місто. Повелителі прикрасили його фантастичними будівлями, обдарували своїми щедротами, наповнили найманцями і залили кров’ю. Він — центр усіх лінощів, інтриг і розкошів, і, кажуть, тільки тут і ще в Делі говорять чистою мовою урду.
— Справедливе місто — гарне місто, — сказав Кім.
Візника, мешканця Лакнау, потішив цей комплімент, і він розказував Кімові дивовижні речі, там, де англійський гід говорив би тільки про Повстання.
— Тепер ми поїдемо в школу, — нарешті сказав Кім.
Велика стара школа Святого Ксав’є in partibus складалася з кількох невисоких білих будинків, розташованих у великій садибі по той бік річки Гамті трохи віддалік від міста.
— Що там за люди всередині? — спитав Кім.
— Молоді сагиби, самі чортенята. Багатьох із них я вожу на вокзал і з вокзалу, але, правду кажучи, я ніколи не бачив серед них такого природженого диявола, як цей молодий сагиб, якого я зараз везу.
Само собою, Кім, не навчений зневажати таких людей, не упустив нагоди перекинутися кількома слівцями з однією-двома легковажними панійками, що визирали на вулицю з горішніх вікон, і само собою, що, обмінюючись компліментами, він добре постояв за себе. Кім збирався підсікти останнє нахабство водія, коли його очі вихопили у сутінках постать, що сиділа біля одного з білих потинькованих стовпів біля брами, прорізаної у довгій стіні.
— Стоп! — вигукнув він. — Залишайся тут. Я не піду в школу відразу.
— А хто мені заплатить за те, що я тебе возив сюди-туди? — обурено спитав візник. — Чи це хлопець із глузду з’їхав? Останній раз це була танцівниця. А тепер жрець.
Кім уже стрімголов зіскочив на землю.
— День і половину я чекав тут, — рівним голосом почав Лама. — Ні, зі мною був учень. Той, хто був моїм другом у храмі Тіртханкарів, дав мені провідника для цієї подорожі. Я приїхав із Бенареса на по-їзді, коли мені передали твого листа. Так, мене добре годували. Мені нічого не потрібно.
— Але чому ти не залишився з жінкою з Кулу, святий чоловіче? Як же ти дістався до Бенареса? Мені було важко на серці, відколи ми розлучилися.
— Вона втомила мене безупинним потоком розмов і вимаганнями оберегів для дітей. Я відділився від тієї компанії, дозволивши їй набути заслугу подарунками. Вона, принаймні, щедра жінка, і я дав обіцянку повернутися до її дому, якщо виникне потреба. Потім, опинившись наодинці в цьому великому і страшному світі, я знайшов себе у по-їзді до Бенареса, де я познайомився з одним чоловіком із храму Тіртханкарів, він теж шукач, як і я.
— Ах! Твоя Річка, — сказав Кім. — Я забув спитати про Річку.
— Так скоро, мій чело? Я ніколи не забуваю про неї, але залишивши тебе, я вирішив, що буде краще піти до храму за порадою. Адже, бачиш, Індія дуже велика, і можливо, що мудреці, які жили до нас, їх було всього двоє чи троє, залишили записи про місце нашої Річки. У храмі Тіртханкарів сперечаються з цього приводу: одні кажуть одне, інші — інше. Люди там поштиві.
— Нехай так. А тепер що ти будеш робити?
— Я набуваю заслугу в тому, що допомагаю тобі, мій чело, осягнути мудрість. Жрець тих чоловіків, які служать Червоному Бикові, писав мені, що з тобою все буде так, як я бажав для тебе. Я надіслав гроші, яких вистачить на рік, а потім прийшов сюди, щоб подивитися, як ти ввійдеш у Ворота Навчання. День і половину я чекав, не тому, що мене тримала прихильність до тебе, це не частина Шляху, але, як говорили у храмі Тіртханкарів, заплативши гроші, я отримав право прослідкувати, як усе вирішиться до кінця. Вони цілковито розвіяли мої сумніви. Я боявся, що, можливо, я прийшов сюди, бо хотів тебе побачити, перебуваючи в омані Червоного Туману прихильності. Це не так… Крім того, мене турбує один сон.
97
Імамбара — культова будівля для проведення обрядів у мусульман-шиїтів, імамбара у Лакнау, відома ще як Бара Імамбара, тобто Велика, збудована у 1784 році, вважалася однією з найбільших будівель у Лакнау
98
Чаттар Манзіл, або ж Палац Парасольок — палац правителів Лакнау, де раніше розташовувався гарем, збудований у 1814 році. Отримав свою назву завдяки трьом парасолеподібним павільйонам, позолочені дахи яких описує автор.