— Дякуй богам джайнів, брате, — сказав він, не знаючи навіть, як тих богів звати, — лихоманка справді подолана.
— Погляньте! Дивіться! — Лама засяяв до своїх господарів, які прихищали його впродовж трьох років. — Де ще був коли такий чела? Він послідовник нашого Владики-Цілителя.
У нинішній час джайни офіційно визнають усіх індуїстських богів, разом із Лінгамом і Змією. Вони носять брахманський шнурок і підкоряються усім кастовим приписам. Але вони доброзичливо замурмотіли — тому що вони знали і любили Ламу, тому що він був старий, тому що він шукав Шлях, тому що він був їхнім гостем і тому що він цілими ночами бесідував наодинці з їхнім настоятелем, найбільшим вільнодумцем з усіх, хто будь-коли розділяв волосину на сімдесят пасем.
— Пам’ятай, — нахилився над дитиною Кім, — що ця біда може прийти знову.
— Ні, як ти знаєш правильні замовляння, — відповів батько.
— Але ми скоро підемо звідси.
— Правда, — мовив Лама до джайнів, — тепер ми підемо разом у той Пошук, про який я часто розповідав. Я чекав, поки мій чела дозріє. Гляньте на нього! Ми йдемо на північ. Більше ніколи не побачу я цього місця мого спочинку, о доброзичливі люди.
— Але я не злидар, — звівся на ноги землероб, притискаючи дитину.
— Тихше. Не турбуй святого чоловіка, — гукнув котрийсь жрець.
— Іди, — прошепотів Кім, — зустрінеш нас знову під великим залізничним мостом, і заради всіх богів нашого Пенджабу, принеси їжі — карі, бобів, смажених на жирі перепічок і солодощів. Особливо солодощів. Хутенько!
Голодна блідість вельми личила Кімові, коли він стояв, високий і стрункий, у своєму сіруватому, довгополому одязі, в одній руці — вервиця, друга — складена до благословення, ретельно вивченого за Ламою. Англієць-спостерігач, певно, сказав би, що хлопець скидається на молодого святого з вітражів, але він був усього-на-всього напівдорослим хлопцем, зохлялим від голоду.
Довгі та урочисті були прощання, тричі вони вщухали і тричі поновлювалися. Шукач — той, хто запросив Ламу до цієї гавані з далекого Тибету, блідий, як срібло, безволосий аскет — не брав у тому участі, а лиш медитував, як завше, на самоті серед священних зображень. Решта ж виявили чимало людяності, наполягаючи на зручних дрібничках для старого: коробочка для бетелю, гарненький новий металевий пенал, торбина їжі і тому подібні речі, застерігаючи його проти всіляких небезпек зовнішнього світу та пророкуючи щасливе завершення його Пошуку. Тим часом Кім, як ніколи самотній, скрутився на сходах і подумки чихвостив себе мовою школи святого Ксав’є:
«Але я сам винен, — вирішив він, — з Магбубом я їв Магбубів хліб, або Ларган-сагибів. У святого Ксав’є годували тричі на день. А тепер я таки маю дбати сам про себе. До того ж, я ще не наловчився. Як би я зараз ум’яв миску яловичини!»…
— Закінчилося вже, святий чоловіче?
Лама, здійнявши обидві руки догори, вимовляв останнє благословення вишуканою китайською мовою.
— Мені треба зіпертися тобі на плече, — сказав він, коли ворота храму зачинилися, — Схоже, ми костеніємо.
Не так легко підтримувати шестифутового чоловіка, ведучи його кілька миль крізь натовп, тож Кім, обвішаний дорожніми клунками і торбами, був радий дістатися нарешті до затінку залізничного мосту.
— Тут ми поїмо, — рішуче заявив він, коли камбог, вбраний у синє й усміхнений, постав у його полі зору: з кошиком їжі в одній руці і дитиною в другій.
— Валіть сюди, святі люди! — ще за п’ятдесят ярдів заволав він. (Він стояв біля обмілини під першим прогоном мосту, подалі від очей голодних жерців.) — Рис і смачна карі, і перепічки ще гарячі, напахчені гінґом [асафетидою], сир і цукор.
— Царю моїх полів, — звернувся він до синочка, — давай покажемо цим святим людям, що джати з Джаландару вміють платити за послугу… Я чув, що джайни їдять лиш те, що самі зготували, але направду, — він чемно повів очима вздовж берега річки, — як ніхто не бачить, то каста не значить.
— А ми, — сказав Кім, повертаючись спиною і накладаючи Ламі повну тарілку з листя, — поза всіма кастами.
Вони мовчки наминали смачну їжу. Лише злизавши останню липку крихту солодощів із мізинця, Кім зауважив, що камбог теж зібраний у дорогу.