— Якщо наші шляхи лежать поряд, — різко мовив той, — то я йду з тобою. Не часто зустрічаєш чудотворця, а дитина ще слабка. Зате я геть не тростинка. — Він підніс угору свою бамбукову патерицю, п’ять футів завдовжки, обкуту довкруж відполірованими металевими смужками, і помахав нею у повітрі. — Джатів звуть забіяками, але це неправда. Як нас не зачіпають, то ми — мов наші буйволи.
— Хай так і буде, — сказав Кім. — Добра палиця — добра причина.
Лама лагідно дивився вгору за течією, там у мутній далині танули безупинні пасма диму, які здіймалися від ґгатів[153] для погребального спалювання понад річкою. Вряди-годи, всупереч усім муніципальним заборонам, на її дужих хвилях гойдався недопалений шмат людського тіла.
— Якби не ти, — сказав камбог, тулячи дитину до волохатих грудей, — я би сьогодні пішов із ним… отуди. Жерці нам кажуть, що Бенарес — святе місто і немає жодного сумніву, що тут добре померти. Але я не знаю їхніх богів, а самі вони просять грошей і як тільки хто зробить приношення, притьмом з’являється голена голова і волає, що воно не дійсне, поки не зробиш іще одне. Мийся тут! Мийся там! Лий, пий, мий і розкидай квіти, але завше плати жерцям. Ні, от Пенджаб, і найкраща у ньому земля — Джаландгар-доаба[154].
— Я багато разів казав, і думаю, що у храмі теж: якщо буде потрібно, то Річка проб’ється нам із-під ніг. Тож ми підемо на північ, — підводячись, мовив Лама. — Я пригадую там приємне місце, засаджене фруктовими деревами, де можна гуляти і медитувати. І повітря там прохолодніше, ніж тут. Воно лине з гір, від гірських снігів.
— А як воно зветься, те місце? — запитав Кім.
— Звідки я знаю? А ти не знаєш хіба — ні, це було після того, як військо вийшло з-під землі і забрало тебе з собою. Я мешкав там у кімнаті над голуб’ятнею і медитував… коли вона не говорила без упину.
— Ого, жінка з Кулу. Це біля Сагаранпура, — засміявся Кім.
— Що керує духом твого учителя? Чи він ходить пішки для спокутування минулих гріхів? — обережно поцікавився джат. — До Делі ген, як далеко.
— Ні, — мовив Кім, — я назбираю грошей на квитки на по-їзд.
В Індії ніхто не признається, що має гроші.
— Тоді, в ім’я богів, давайте поїдемо вогненною бричкою. Моєму синові найкраще в матері на руках. Уряд обклав нас безліччю податків, але дав нам одну гарну річ — поїзд, який наближує друзів і поєднує занепокоєних. Чудова річ — той по-їзд.
Через кілька годин усі вони запхалися у вагон і проспали всю спекотну частину дня. Камбог засипав Кіма десятьма тисячами питань про подорож Лами, його заняття і штиб життя й отримав кілька цікавих відповідей. Кім тішився з того, де він є, споглядав у вікно рівнинний пейзаж північного заходу і теревенив зі змінним гуртом пасажирів. До сьогодні індійські селяни сприймають проїзні квитки і їх компостування як тяжку наругу. Вони не розуміють, чому, коли вони заплатили за магічний шматочок паперу, незнайомці пробивають у талісмані великі дірки. Відтак, між мандрівниками і кондукторами-євразі точаться довгі й бурхливі суперечки. Кім допомагав у двох чи трьох таких, маючи на меті ще дужче напустити на всіх туману і похизуватися своєю мудрістю перед Ламою і камбогом. Але по дорозі на Сомну доля підкинула йому, про що поміркувати. Як лиш поїзд рушив, до вагону вперся жалюгідний худий чоловічок — магаратта[155], наскільки міг судити Кім з туго намотаного вершка його тюрбана. Лице його було порізане, муслінова верхня одіж жахливо порвана, а одна нога перемотана. Він розповів, що сільська підвода перекинулася і замалим не вбила його по дорозі до Делі, де живе його син. Кім роздивився його зблизька. Якщо, як він стверджував, його поповолочило по землі, то на шкірі мали би бути садна від гравію. Але всі його пошкодження були чистими порізами, а звичайне падіння з воза не скоїло би з людиною такого жахіття. Коли він тремтячими руками зав’язував порваний одяг біля шиї, на тілі видно було амулет із тих, які звуть «зміцненням серця». Звісно, амулети — річ поширена, але їх не так часто нанизують на заплетену косою мідну дротину, і геть мало є амулетів із чорною емаллю на сріблі. У відділенні вагона були тільки камбог і Лама, а саме відділення, на щастя, було старого зразка, з міцними перегородками. Кім удав, буцім чухається за пазухою, і в такий спосіб показав власний амулет. Побачивши це, магаратта перемінився на лиці й пересунув амулет собі на грудях, щоби було добре видно.
— Так, — звернувся він до камбога, — я квапився, а віз, яким керував той байстрюк, влучив колесом у канаву, намиту водою, і крім того, що я побився, то ще пропала ціла таця таркіану. Не був я сином талісмана [везунчиком] у той день.
153
Ґгат —