— Я віднайшов своє серце, — сказав Е.23 під прикриттям галасу на платформі. — Голод і страх позбавляють людей розуму, а я би додумався до такого порятунку раніше. Я був правий. Вони прийшли полювати на мене. Ти врятував мою голову.
Група поліцейських-пенджабців у жовтавих штанях, на чолі з розпашілим і спітнілим молодим англійцем розсувала натовп попід вагонами. Позаду них непомітно, мов кіт, скрадався низенький товстий чоловічок, схожий на помічника адвоката.
— Дивися, он молодий сагиб читає з папірця. Він тримає мій опис, — сказав Е.23. — Вони проходять вагони один за одним, як рибалки неводом.
Коли процесія дісталася їхнього відділення, Е.23 перебирав вервицю, без упину смикаючи зап’ястям, а Кім тим часом під’юджував його, мовляв, той так надурманився, що згубив свої щипці для вугілля, які має кожен садгу. Лама поринув у медитацію, дивлячись просто себе, а селянин збирав свої пожитки, нишком зиркаючи довкола.
— Тут нікого нема, крім купки святенників, — голосно промовив англієць і рушив далі під супровід занепокоєного гомону, бо ж для місцевих зустріч із тутешньою поліцією неминуче означає вимагання, і так по всій Індії.
— Тепер найскладніше, — прошепотів Е.23, — треба надіслати телеграму про те місце, де я сховав знайденого листа. Я ж не можу йти до тар-офісу[160] в такому вигляді.
— Хіба не досить того, що я врятував твій карк?
— Ні, якщо робота залишиться незакінченою. Хіба цілитель хворих перлів тебе цьому не вчив? Інший сагиб іде! А!
То був високий, землисто-блідий окружний інспектор поліції при повному обладунку: портупея, шолом, блискучі шпори, він поважно виступав, підкручуючи темні вуса.
— Ото ще телепні ці поліцейські сагиби, — незлостиво кинув Кім.
Е.23 зиркнув із-під важких повік.
— Добре сказано, — промурмотів він зміненим голосом. — Сходжу води попити. Тримай моє місце.
Він вискочив назовні замалим не в самісінькі обійми англійцеві, який його вилаяв кепською мовою урду.
— Тум мат[161]? Ти п’яний? Нема чого пхатися, наче весь делійський вокзал для тебе одного, друзяко.
Е.23, не ворухнувши жодним м’язом на обличчі, відповів потоком щонайбруднішої лайки, щиро потішивши Кіма. Це нагадало йому хлопчиків-барабанщиків і підмітайлів у казармах за жахливих часів його першого навчання.
— Бовдур! — протягнув англієць. — Ніклджао[162]! Забирайся у свій вагон!
Крок за кроком, шанобливо відступаючи та понизивши голос, жовтошкірий садгу подерся назад у вагон, проклинаючи поліцейського інспектора і всіх його нащадків до останнього коліна прокляттям — тут Кім аж підскочив — Каменя Цариці, прокляттям написаного під Каменем Цариці і прокляттям цілого переліку богів з усіма їхніми повними іменами.
— Я не знаю, що ти там торочиш, — розчервонівся від люті англієць, — але то якесь триклятуще нахабство. Ану геть звідси!
Е.23, вдаючи, буцім не розуміє, поважно витяг свій квиток, англієць сердито вихопив той папірець у нього з рук.
— О, зулум[163]! Яке свавілля! — пробурчав у своєму кутку джат. — І то все через якийсь жарт. — Щойно він підсміювався з нестриманого язика садгу. — Щось, святий чоловіче, підводять сьогодні твої чари!
Садгу ішов услід за поліцейським, благаючи та принижуючись. У натовпі пасажири, заклопотані своїми дітьми та клунками, не звертали на них увагу. Кім прослизнув слідом за ними, бо йому блискавично майнуло у пам’яті, як цей дурний сердитий сагиб голосно обговорював особу однієї старої пані при ній самій, то було три роки тому неподалік Амбали.
— Усе гаразд, — шепнув йому садгу, затиснутий у галасливому, гучному, спантеличеному натовпі; попід ноги йому товкся афганський хорт, а у спину тиснув раджпутський сокольничий із кліткою, повною галасливий птахів. — Він пішов повідомити про листа, якого я заховав. Мені казали, що він у Пешаварі. Я мав би здогадатися, що він, як той крокодил — щоразу ховається в іншому броді. Від цієї біди він мене вирятував, але життям я завдячую тобі.
— Він теж один із нас? — Кім вигулькнув із-під пахви товстого погонича верблюдів із Мевару і розштовхав зграйку тріскотливих сикхських мотрон.
159
«Хто прагне моря?» — найперша строфа вірша «Море і гори». Згодом його було вміщено у збірці Кіплінґа «П’ять націй» (1903). Переклала Оксана Самара.