Кожен цей довгий, чудовий день поставав бар’єром за спиною Кіма, відрізаючи його від його рідної раси і материнської мови. Він знову почав думати і бачити сни місцевою говіркою й автоматично повторював за Ламою всі обряди, що супроводжували їжу, питво і тому подібні речі. Душа старого дедалі дужче прагнула до монастиря так само, як його очі линули до гір. Річка його нітрохи не турбувала. Щоправда, час від часу він втуплював погляд у пучок трави чи хворостину, сподіваючись, як він казав, що земля розступиться і дасть їм благословення, проте був задоволений уже тим, що неквапно мандрує зі своїм учнем у подихах легенького вітерцю з Дуна. Це був не Цейлон, не Будда-Ґайя, не Бомбей, ні ті порослі травою руїни, на які він натрапив два роки тому. Він оповідав про ці місця, мов дослідник, позбавлений марнославства, як шукач у смиренних мандрах, як старий чоловік, мудрий і поміркований, що освітлює знання блискуючою інтуїцією. Мало-помалу, незв’язно, бо ж розповідав кожну історію принагідно, він переповів усі свої подорожі вздовж і впоперек Гінду, що аж Кім, який досі любив його безпричинно, тепер полюбив із п’ятдесяти поважних причин. Так вони втішалися високим блаженством, утримуючись, як велить закон, від лихих слів і жадоби, без переїдань і сну у пишних постелях, без багатих убрань. Їхні шлунки вказували їм час, а люди приносили поживу, як каже приказка. Вони побували у селах Амінабада, Сагайґанґа, Акроли-на-Броді та в малій Пхулесі, де Кім благословив жінку без душі.
Але новини в Індії поширюються швидко, і дуже скоро вони зустріли серед урожайних полів старого сивовусого слугу, кощавого урію, навантаженого кошиком фруктів і коробкою кабульського винограду та позолочених апельсинів, який благав виявити честь своїм візитом його пані, враженій тим, що Лама так давно її не навідував.
— Тепер я пригадую, — казав Лама так, наче ця звістка була йому новиною, — вона доброчесна, але дуже говірка.
Кім сидів на краю коров’ячих ясел, розказуючи байки ковалевим дітям.
— Вона лише попросить про ще одного сина для своєї дочки. Я не забув її, — промовив він. — Дай їй набути заслуги. Пошли звісточку, що ми прийдемо.
Вони подолали одинадцять миль полями і за два дні опинилися на місці, де були приголомшені увагою, бо ж стара пані дотримувалася добрих звичаїв гостинності і привчала до них свого зятя, який був під каблуком у свого жіноцтва і купував спокій, позичаючи грошей у лихваря. Вік не ослабив ні її язика, ні пам’яті, тож сидячи за добропристойно забраним ґратками внутрішнім вікном, вона у присутності доброї дюжини слуг осипала Кіма такими компліментами, що слухачі-європейці збентежилися б до краю.
— Але ти такий самий безсоромний жебрацюга з парао, — верещала вона. — Я ж тя’ не забула. Умийтеся і призволяйтесь наїдками. Батько сина моєї дочки поїхав ненадовго. Тож ми, бідні жінки, сидимо німі й нездалі.
Як доказ, вона звернулася до усіх своїх родичів із промовою, яка лилася, аж доки принесли їжу та напої, а надвечір, димчастий вечір, який залив довколишні поля барвами міді і бірюзи, їй заманулося винести свої ноші до неохайного внутрішнього двору і сидіти там при світлі чадних смолоскипів, і там пащекувати, сидячи за нещільно зсунутими завісами.
— Якби святий чоловік прийшов сам, я би зустрічала його інакше. Але хіба можна бути занадто обачною з оцим вар’ятом?
— Магарані, — мовив Кім, як завжди звертаючись до неї повним титулом, — хіба ж то моя провина, що якийсь сагиб, поліцейський-сагиб, назвав магарані, чиє лице він…
— Тс-с-с! То було під час паломництва. Коли ми в дорозі… ти ж знаєш прислів’я.
— Назвав магарані Тією, хто Розбиває Серця і дарує Насолоду?
— Запам’ятати таке! Правда. Так він сказав. То було у часи розквіту моєї вроди, — вона заджерготіла, мов папуга коло грудки цукру. — А тепер розкажи мені про свої походеньки та придибенції — тільки у межах пристойності. Скільки дівчат і чиї жінки виснули тобі на віях? Ви з Бенареса прийшли? Я би знову навідалася цьогоріч, але ж моя дочка… маємо лише двох синів. Пхайй! Оце все через тутешні рівнини. Натомість у Кулу чоловіки — слони. Але я хочу попрохати тебе, святий чоловіче, — а ти стань обіч, розбишако, — амулет від щонайлютіших вітрів і кольок, які допікають у пору доспівання манго старшому синові моєї дочки. Два роки тому ти дав мені могутній засіб.
— О, святий чоловіче! — сказав Кім, клекочучи від сміху з роздратованого обличчя Лами.
— Це правда. Я дав їй засіб проти вітрів.
— Проти зубів… зубів… зубів, — підхопила стара.