У спортзалі я катаюся на велосипеді, прикріпленому до підставки. Якщо випростати ноги, пальці дістають до педалей. Я кручу їх тисячі годин, сподіваючись, що м’язи на ногах стануть суперсильними і я зможу побігти до Ма, щоб знову врятувати її. Коли ноги втомлюються, я лягаю відпочити на сині мати. Я піднімаю вільну вагу, от тільки не розумію, чому ці всі гантелі називають вільною вагою. Я кладу їх на пузик; мені подобається, як вони тягнуть мене донизу, тож із землі, що повсякчас обертається, я не впаду.
Дзінь-дзень. Бабця кричить, що до мене прийшов гість. Це лікар Клей.
Ми сідаємо на помості, і він обіцяє попередити мене, якщо раптом з’являться бджоли. Люди і бджоли мають махати руками і крилами, не заважаючи одне одному. Не можна гладити собаку, якщо його хозяїн не дозволяє цього, не можна перебігати дорогу, не можна чіпати інтимні місця, хіба що свої, та й то коли ніхто не бачить. А ще є особливі випадки, коли поліції дозволено стріляти, але тільки в поганих людей. Правил так багато, що вони не вкладаються в моїй голові, тому ми записуємо їх важезною ручкою лікаря Клея з золотим пером. Потім ми складаємо список нових для мене речей, як-от вільна вага, картопляні чипси і птахи.
— Куди цікавіше дивитися на живих птахів, ніж бачити їх у телевізорі, чи не так? — питає лікар Клей.
— Еге ж, от тільки речі в телевізорі мене не кусають.
— Слушно, — зауважує лікар Клей, киваючи. — Людський рід не терпить забагато дійсності.
— Знову вірш?
— Як ти здогадався?
— Ви промовили це чудним голосом, — відповідаю я. — А що таке людський рід?
— Ну, людство, всі ми.
— І я теж?
— Звичайно, ти ж один з нас.
— І Ма?
Лікар Клей киває:
— І вона теж.
Однак я хотів сказати інше. Може, я не тільки людина, а ще й частина цілого я-і-Ма. Я не знаю, яким словом нас назвати. Кімнатці, чи що?
— А вона скоро забере мене до себе?
— Щойно зможе, — відповідає лікар. — Чи не ліпше було б тобі жити в клініці, ніж тут, у Бабці?
— Разом з Ма в палаті номер сім?
Лікар Клей заперечливо хитає головою:
— Вона тепер в іншому крилі, їй треба якийсь час побути на самоті.
Гадаю, він помиляється, бо коли я хворію, мені треба, щоб Ма була поруч.
— Але вона робить усе, щоб одужати, — каже лікар Клей.
А я думав, що люди просто або хворіють, або одужують. Не знав, що це робота.
На прощання лікар Клей і я даємо один одному п’ять: кожен з нас підносить руку, а тоді опускає і заводить її за спину.
Я йду в туалет і чую, як він на ґанку розмовляє з Бабцею. Її голос удвічі вищий за його.
— Бога ради, ми говоримо про те, що він злегка обгорів на сонці і що його вкусила бджола! — кричить вона. — Я виростила двох дітей, тож не треба розповідати мені про затверджені стандарти надання медичної допомоги.
Уночі мільйони маленьких комп’ютерів говорять один з одним про мене. Ма підіймається вгору по бобовому стеблі, а я стою внизу і трушу його, щоб вона впала...
Ні. Це лише сон.
— Мені на думку спала блискуча ідея, — каже в моє вухо Бабця, наполовину звісившись з ліжка. — Гайда на дитячий майданчик до сніданку, поки там нема інших дітей.
Наші тіні дуже довгі та плавкі. Я махаю велетенськими кулаками.
Бабця хоче сісти на лавку, одначе там мокро, тому вона просто спирається на паркан. Усі предмети сьогодні чомусь мокрі. Вона каже, що то роса — ніби дощ, але не з хмар. Це щось на зразок поту, яким усе вкривається вночі. Я малюю на гірці личко.
— Не бійся намочити одяг, будь сміливіший.
— Насправді мені холодно.
На майданчику є ділянка з піском. Бабця каже, що я можу посидіти там і пограти.
— У що?
— Га? — питає вона.
— У що пограти?
— Я не знаю, покопайся в піску, вирий ямку абощо.
Я торкаюся піску, проте він дряпучий. Не хочу, щоб пісок мене забруднив.
— А як щодо гірки чи гойдалки? — питає Бабця.
— А ти теж зі мною лазитимеш і гойдатимешся?
По Бабчиному обличчю перебігає смішок. Вона каже, що ще, не дай Боже, зламає що-небудь.
— Навіщо?
— О, ну, ненавмисно. Просто я заважка.
Я піднімаюся на кілька сходинок не як мавпочка, а як хлопчик. Сходинки металеві, з шорсткими помаранчевими плямами, що звуться іржею. Від холодного поруччя мені мерзнуть руки. На вершині стоїть крихітний будиночок, ніби для ельфів; я сідаю в ньому за столик і відчуваю над головою дах. Він червоний, а стіл синій.
— Агов!
Я підхоплююся. То Бабця махає мені у вікно. Потім вона обходить будиночок і махає з другого боку. Я махаю у відповідь, і їй це подобається.