У кутку стола щось рухається, це крихітний павучок. Цікаво, чи залишився Павук у Кімнаті і чи росте його павутиння. Я вибиваю на столі мелодії — це ніби мугиканка, тільки з вистукуванням, а Ма в моїй голові має відгадати, що то за пісні. Вона відгадує майже всі. Коли я вистукую їх черевиками по підлозі, звук виходить зовсім інший, бо підлога металева. На стіні щось написано, однак я не можу прочитати, бо то якісь закарлюки. Є там і малюнок. Гадаю, це пісюнчик, але завбільшки з людину.
— Спробуй-но з’їхати з гірки, Джеку. Вона, здається, нічогенька.
Це каже мені Бабця. Я виходжу з будиночка і дивлюся вниз — гірка сріблястого кольору, і на ній кілька маленьких камінчиків.
— Йо-го! Не бійся, я тебе зловлю внизу.
— Ні, дякую.
На майданчику є ще мотузяна драбина, схожа на гамак, тільки звисає вона вниз. Її мотузки дряпають мені пальці. Поруч багато перекладин, і якби я мав сильні руки або справді був мавпою, то міг би повисіти на них. Потім я помічаю щось таке, де злодії, мабуть, украли сходинки, і показую це Бабці.
— Ні, глянь, там жердина пожежників, — мовить вона.
— Авжеж, я бачив таку в телевізорі. Але чому вони там живуть?
— Хто?
— Пожежники.
— Ну, це ж не справжня жердина пожежників, а іграшкова.
Коли я мав чотири роки, то думав, ніби все в телевізорі — звичайнісінька картинка, а коли став п’ятилітком, Ма розказала мені небрехню про те, що багато картинок зображають реальність, а все, що в Зовні, — цілком справжнє. Тепер я в Зовні, однак, виявляється, чимало речей аж ніяк не справжні.
Я повертаюся в будиночок для ельфів. Павучок кудись зник. Я знімаю під столом черевики і випростую ноги.
Бабця біля гойдалки. Дві з них пласкі, а до третьої прикріплено гумову колиску з дірками для ніг.
— Звідси ти не випадеш, — каже вона. — Хочеш погойдатися?
Їй доводиться підняти мене. Дивно відчувати, як її руки впинаються в мої пахви. Вона штовхає колиску позад мене, але мені це не подобається і я раз по раз кручуся, щоб бачити все. Тоді вона починає штовхати колиску спереду. Я гойдаюся швидше і швидше, вище і вище. Скажу навіть, що це просто дивовижно.
— Закинь голову назад.
— Навіщо?
— Довірся мені.
Я закидаю голову, і все перевертається догори дриґом: небо, дерева, будинки, Бабця і решта предметів. Неймовірно!
На іншій гойдалці — дівчинка, я й не помітив, як вона прийшла. Дівчинка гойдається неодночасно зі мною: коли я лечу вперед, вона летить назад.
— Як тебе звуть? — питає вона.
Я вдаю, ніби не чую.
— Його звуть Дже... Джейсон, — мовить Бабця.
Чому вона мене так назвала?
— А я Кора, і мені чотири з половиною, — каже дівчинка. — Вона ще зовсім маленька?
— Це хлопчик, і йому вже п’ять років, — відповідає Бабця.
— Тоді чому ж вона гойдається на гойдалці для малят?
Я хочу зіскочити, але мої ноги заплутуються в гумі. Я дриґаюся і смикаю за ланцюги.
— Легше, легше, — каже Бабця.
— У неї що, напад? — питає дівчинка на ім’я Кора.
Я ненавмисно вдаряю Бабцю ногою.
— Припини.
— У молодшого братика мого друга бувають напади.
Бабця витягає мене попід руки; моя нога вигинається — і я вилажу.
Бабця зупиняється біля воріт і каже:
— Черевики, Джеку.
Я напружую пам’ять і згадую:
— Вони лишилися в будиночку.
— Біжи туди і принеси їх.
Бабця чекає.
— Маленька дівчинка тебе не чіпатиме.
Але я не зможу лізти сходами, якщо вона дивитиметься.
Тож Бабця лізе сама, і її задок застряє в будиночку для ельфів. Через це вона сердиться і застібає мій лівий черевик так туго, що я скидаю його знову, а тоді й правий. Я йду в шкарпетках до білої машини. Бабця каже, що в ногу може встромитися скло, але нічого не стається.
Мої штанці намокли від роси, і шкарпетки теж. Нерідусь сидить у своєму кріслі з величезною чашкою в руках. Він питає:
— Ну, як?
— Потихеньку, — відповідає Бабця, піднімаючись нагору.
Він дає мені спробувати свою каву, і я аж стинаюся.
— А чому місця, куди люди заходять поїсти, називають каварнями? — питаю я його.
— Бо кава там — найголовніший товар. Більшості з нас вона додає сили, точнісінько як бензин машині.
Ма п’є тільки воду, молоко та сік, як і я. Цікаво, що додає їй сили?
— А що додає сили дітям?
— А дітям додають сили боби.
Консервовані боби і справді додають мені сили, а от зелені — мій їстівний ворог. Бабця готувала їх недавно, але я просто вдав, ніби не помітив їх на тарілці. Тепер, опинившись у світі, я нізащо не їстиму знову зелених бобів.