Я сиджу на сходах і слухаю жінок.
— М-м-м. Математику він знає ліпше за мене, а проте не може з’їхати з гірки, — каже Бабця.
Гадаю, це про мене.
У Бабці зібрався її книжковий клуб, але я не можу второпати, чому вони так себе називають, адже ніяких книжок ніхто з них не читає. Бабця забула відкласти збори, і жінки прийшли о третій тридцять з тістечками та всілякою їжею на тарілках. У мене три тістечка на маленькій тарілці, але я мушу триматися якнайдалі. Крім того, Бабця дала мені в’язку ключів з брелоком, що має напис «ДІМ ПІЦИ ПОЦЦО». Цікаво, як можна збудувати дім з піци? Він же розвалиться. Цими ключами нічого не відімкнеш, проте вони гарно дзвенять, і я дістав їх, бо пообіцяв, що не братиму більше ключа від шафки зі спиртними напоями. Перше тістечко зветься кокосовим, воно гидке. Друге тістечко — лимонне, а третє — я не знаю з чого, але воно мені подобається найбільше.
— Ти, певно, зовсім виснажена, — каже одна жінка з найтоншим голосом.
— Ти справжня героїня, — мовить друга.
А ще мені позичили фотоапарат. Щоправда, не такий супер-пупер, як у Нерідуся, з великим круглим отвором, а захований в оці Бабчиного мобільного. Якщо телефон задзвонить, я мушу не відповідати, а покликати Бабцю. Отож я зробив десять знімків: перший — своїх м’яких черевиків, другий — світильника на стелі спортзали, третій — темряви в підвалі (тільки фото вийшло чомусь занадто яскраве), четвертий — своєї долоні з лініями на ній, п’ятий — дірки в підлозі біля холодильника (сподіваюся, це мишача нірка), шостий — свого коліна в штанцях, сьомий — килима у вітальні з близької відстані, восьмий — Дори, коли її показували в телевізорі (на жаль, фото вийшло якесь зиґзаґувате), дев’ятий — неусміхненого Нерідуся, десятий — мартина, що пролітав за вікном, от тільки мартина чомусь на знімку не видно. Я хотів був сфотографувати ще й себе в дзеркалі, однак тоді я б став папараці.
— Він схожий на янгола з фотографій, — зауважує одна з жінок.
Невже вона могла побачити мої десять знімків? Крім того, я зовсім не схожий на янгола. Янголи ж великі і з крилами.
— Ти про оті зернисті кадри, зроблені біля поліційної дільниці? — питає Бабця.
— Ні, про великий план під час інтерв’ю з...
— Моєю дочкою, так. Але де ти бачила великий план Джека? — питає Бабця дуже сердито.
— Ой, дорогенька, ці всі знімки давно вже гуляють Інтернетом, — каже інший голос.
І тут вони починають говорити одночасно.
— Ти не знала?
— У наш час нічого не можна приховати.
— Увесь світ — це велика мушля.
— Жахливо.
— У випусках новин щодня показують таке страхіття. Мені іноді хочеться запнути вікна шторами і не вилазити з ліжка.
— А я й досі не можу повірити, — мовить низький голос. — Пам’ятаю, сім років тому я спитала свого Білла, як таке могло статися з дівчиною, що її ми всі добре знали?
— Адже ми були впевнені, що вона померла. Звичайно, ніхто не збирався говорити...
— А ти твердо вірила.
— Хто б міг подумати!
— Кому налити ще чаю? — лунає Бабчин голос.
— Ну, не знаю. Колись я провела цілий тиждень у шотландському монастирі, — озивається ще один голос. — Там було дуже спокійно.
З’ївши всі тістечка, крім кокосового, я залишаю тарілку на сходинці, піднімаюся в спальню й переглядаю свої скарби. Я кладу в рот Зубчика й починаю його смоктати, проте він більше не смакує, як Ма.
Бабця знаходить у підвалі велику коробку з «Леґо», що належала Павлові й Ма.
— Що б ти хотів зробити? — питає вона мене. — Будинок? Хмарочос? А може, місто?
— Легше на поворотах, — каже їй Нерідусь із-за газети.
Переді мною цілий розсип маленьких шматочків усіх кольорів, вони схожі на суп.
— Ну, роби що хочеш. А я піду прасувати, — каже Бабця.
Я дивлюся на шматочки «Леґо», проте не торкаюся їх: ану ж зламаю? За хвилину Нерідусь відкладає газету.
— Давненько я цим не бавився, — каже він, беручи шматочки і з’єднуючи їх.
— А чому ти цим не?..
— Добре запитання, Джеку.
— Ти грав у «Лего» зі своїми дітьми?
— Я не маю дітей.
— Як це так?
Нерідусь знизує плечима:
— Просто не склалося.
Я спостерігаю за його руками, вони легкі, але розумні.
— А чи є слово, що позначає тих дорослих, які не стали батьками?
Нерідусь сміється.
— Люди, що бавляться іншими речами.
— Якими речами?
— Роботою, думаю. Друзями. Подорожами. Гобі.
— А що таке тобі?
— Різноманітні способи згаяти вихідні. Я, наприклад, збирав старі монети з усього світу. Вони зберігались у мене в оксамитових коробочках.