— Навіщо?
— Ну, з ними набагато простіше, ніж з дітьми, — ніяких смердючих підгузків.
Почувши це, я сміюся.
Він простягає мені шматочки «Леґо», які, ніби чарами, обернулися на машину.
У неї одне, два, три, чотири колеса, що можуть навіть крутитися, і дах, і водій, і все, що треба.
— Як ти це зробив?
— По шматочку за кожним разом. Візьми один, — каже він.
— Який?
— Який хочеш.
Я беру великий червоний квадрат.
Нерідусь простягає мені маленький шматочок з колесом.
— Прикріпи це до нього.
Я приставляю шматочки так, щоб виступи заходили в заглибини, і впевнено натискаю.
Нерідусь простягає мені ще один шматочок з колесом, і я прикріплюю його до свого квадрата.
— Чудовий моцик! Врууум!
Він говорить це так голосно, що я кидаю «Леґо» на підлогу і одне колесо відвалюється.
— Вибач.
— Не треба вибачатися. Дозволь я тобі дещо покажу.
Він ставить свою машину на підлогу і наступає на неї. Хрусь! Вона розсипається на шматочки.
— Бачиш? — мовить Нерідусь. — Но проблемо. Можеш починати все спочатку.
Бабця каже, що від мене погано пахне.
— Я завжди мию тіло ганчіркою.
— Еге, але бруд ховається в складках шкіри. Тож я наповню ванну, а ти залізеш у неї й помиєшся.
Вона набирає повну ванну гарячої води і наливає туди гель для бульбашок, що осідає на дно блискучими купками. Зеленого дна майже не видно, але я знаю, що воно й досі там.
— Скидай одяг, солоденький. — Вона стоїть, уперши руки в боки. — Ти не хочеш, щоб я на тебе дивилася? Мені вийти?
— Ні!
— У чому ж річ? — Бабця чекає відповіді. — Ти що, боїшся втопитися у ванні без своєї Ма чи ще чогось?
А я й не знав, що у ванні люди можуть утопитися.
— Поки ти митимешся, я посиджу отут, — каже Бабця, плескаючи долонею по накривці унітаза.
Однак я хитаю головою:
— Ти теж залазь у ванну.
— Я? Але ж, Джеку, я щоранку миюся під душем. Хочеш, я сяду на край ванни?
— Залазь у неї.
Бабця зачудовано дивиться на мене. Потім вона стогне й каже:
— Ну, гаразд, я залізу, якщо ти без цього не можеш, але вперше й востаннє... І я буду в костюмі для плавання.
— Я не вмію плавати.
— А ми й не будемо плавати, я просто не роздягатимуся догола, якщо не заперечуєш.
— Ти що, боїшся?
— Ні, я просто... я не роздягатимуся, якщо дозволиш.
— А я можу роздягтися догола?
— Звичайно, ти ж іще дитина.
У нашій Кімнаті ми іноді ходили голими, іноді одягненими і зовсім не зважали на це.
— Джеку, залазьмо у ванну, поки вода зовсім не охолола.
Але вона ще не встигла охолонути, над нею здіймається пара. Я починаю роздягатися. Бабця каже, що за мить повернеться, і йде собі...
Статуї можуть бути оголені, навіть якщо зображують дорослих, чи, певно, мусять такими бути. Нерідусь каже, що їм хочеться бути схожими на старі статуї, які завжди стояли голі, бо давні римляни вважали тіло за найкрасивішу річ. Я притуляюся до зовнішньої частини ванни, але вона холодить мій пузик. В «Алісі» є такий віршик:
Мої пальці неначе аквалангісти. Мило падає у воду, і я граюся ним, уявляючи, що то акула. Бабця приходить зі смугастою річчю, схожою на труси і сполученою з футболкою намистом. На її голові — поліетиленовий пакет; це, як вона каже, зветься шапочка для душу, навіть якщо ми у ванні. Я сміюся з неї, але тільки подумки.
Коли Бабця залазить у ванну, вода піднімається, а коли залажу я, то вона мало не переливається через край. Бабця сидить на гладенькому кінці ванни, а от Ма завжди сиділа там, де кран. Я вмощуюся так, щоб не торкатися своїми ногами Бабчиних ніг, і стукаюся головою об кран.
— Обережно.
Чому люди говорять ці слова вже після того, як стає боляче?
Бабця не пам’ятає ніяких ванних ігор, крім «Веслуй, веслуй, веслуй удаль». Коли ми починаємо в неї грати, вода вихлюпується на підлогу.
У Бабчиній ванні немає ніяких ігор. Я бавлюся у підводного човна щіткою для нігтів. Він чистить морське дно й знаходить мило, що обернулося на липку медузу.
Скупавшись, ми витираємося. Я чухаю свого носа і під нігтем помічаю шматочок шкіри. У дзеркалі видніють маленькі лускаті кола, де моя шкіра почала лупитися.