Пристібаючи на мені ремінь у машині, вона питає:
— Що це у твоїй руці?
Я показую їй другу монетку:
— Це Небраска, я приєднаю її до своїх скарбів.
Але Бабця клацає язиком і забирає в мене монетку:
— Треба було віддати її тій жінці на вулиці, як я тобі й казала.
— Гаразд, я зараз...
— Уже пізно.
Бабця заводить машину. Я бачу лише потилицю, вкриту жовтуватим волоссям.
— А чому та жінка сидить посеред вулиці?
— Вона там живе, бо не має навіть ліжка.
Тепер я почуваюся зле, бо не дав їй другого четвертака.
Бабця каже, що це зветься муками сумління.
В одній з вітрин я помічаю такі самі коркові квадрати, що були в нашій Кімнаті. Бабця дозволяє мені зайти в ту крамницю, щоб погладити і понюхати їх, але купувати відмовляється.
Потім ми заїжджаємо в автомийню. Нашу машину труть великі щітки, однак усередину не просочується ні краплі води. Це дуже весело.
Я зауважую, що люди у світі майже завжди напружені, їм раз по раз бракує часу. Навіть Бабця часто на це жаліється, а вона ж з Нерідусем не ходить на роботу, і я не можу збагнути, як люди, що десь працюють, устигають робити ще й інші важливі справи. У Кімнаті ми з Ма мали час на все. Гадаю, час, немов масло, тонюсіньким шаром покриває весь світ з його дорогами, будинками, дитячими майданчиками та крамницями, тож у кожному місці є дуже маленький мазок часу і всі мусять поспішати, щоб його вхопити.
А ще я бачу дітей, яких дорослі, здається, не люблять. Навіть їхні власні батьки. Так, вони називають дітей гарнюнями й розумниками, змушуючи їх по кілька разів прибирати тої самої пози, щоб фотографії були кращі, але гратися з ними не хочуть; їм більше до вподоби пити каву й балакати з іншими дорослими. Іноді маленька дитина плаче, а її Ма навіть не помічає цього.
У бібліотеці живуть мільйони книжок, і не треба платити за них ніяких грошей. Зі стелі звисають велетенські комахи, проте не справжні, а зроблені з паперу. На полиці «К» Бабця знаходить «Алісу», тільки ця книжка на вигляд зовсім не така, що була в нас, хоч слова і картинки в ній ті самі, — як дивно! Я показую Бабці найстрашнішу картинку з герцогинею. Ми сідаємо на диван, і Бабця читає мені про Щуролова; я й не знав, що про нього є книжка. Найбільше я люблю в ній історію про те, як батьки загублених дітей чують сміх усередині скелі. Вони все кличуть дітей, просять їх повернутися, однак діти йдуть від них у чудову країну — думаю, на Небеса. І гора ніколи не відчиниться й не пустить батьків усередину.
Якийсь великий хлопчик грає на комп’ютері в Гаррі Поттера, але Бабця забороняє мені стояти поруч, бо моя черга грати ще не надійшла.
Неподалік на столі я бачу крихітне місто з рейками та будиночками. Якийсь малюк грається зеленим вагончиком. Я підходжу, беру червоний паровозик і штовхаю його до вагончика. Малюк сміється. Тоді я розганяю паровозик сильніше — і вагончик падає з рейок. Малюк аж заливається реготом.
— Молодець, що ділишся, Вокере, — мовить чоловік, який сидить у кріслі й дивиться в штуку, схожу на смартфон дядечки Павла.
Я здогадуюся, що Вокером звуть малюка.
— Ще, — каже він.
Цього разу я ставлю паровозика на вагончик, а потім беру помаранчевий автобус і розбиваю ним ту споруду.
— Обережніше, не поламай іграшок, — каже мені Бабця, але Вокер просить іще і стрибає з захвату.
Заходить другий чоловік. Він цьомає першого, а потім і Вокера.
— Скажи «до побачення» своєму другові, — мовить він малюкові.
Це мені?
— До побачення, — махає рукою Вокер.
Я кидаюся вперед, щоб обійняти малюка, але збиваю його з ніг. Він стукається об столик з поїздом і починає плакати.
— Мені так прикро, так прикро, — повторює Бабця, — мій онук не... Він лише вчиться не переходити меж...
— Пусте, — каже перший чоловік.
Вони йдуть, тримаючи маленького хлопчика за руки й роблячи гойда-гойдаша. Він більше не плаче. Бабця позирає їм услід, украй збентежена.
— Запам’ятай, — мовить вона, коли ми йдемо до білої машини, — не можна обіймати чужих. Навіть хороших.
— Чому?
— Бо так ми бережемо свої обійми для тих, кого любимо.
— Я люблю цього хлопчика Вокера.
— Джеку, ти ж бачиш його вперше у житті!
Цього ранку я виливаю на свої млинці трохи сиропу. Так і справді смачно.
Бабця повзає довкола мене й примовляє, що це прекрасно — малювати крейдою на помості, бо незабаром піде дощ і все змиє. Я уважно стежу за хмарами: якщо з них лине вода, я з надзвуковою швидкістю втечу в будинок, і жодна краплина на мене не впаде.