Цікаво, чи заснула вже Ма?
У Шафі я завжди намагаюсь якнайміцніше склепити повіки, щоб швидше заснути й не чути, як прийде Старий Нік; коли я прокинуся, — а це вже буде вранці, — то переберуся в Ліжко до Ма, посмокчу моні й усе буде гаразд. Але сьогодні я ніяк не можу заснути; у моєму пузику бурчить торт. Я лічу язиком свої верхні зуби справа наліво до десяти, потім нижні — зліва направо, а тоді знову справа наліво. Щоразу в мене виходить десять, а двічі по десять буде двадцять — от скільки я маю зубів.
Звуку бі-біп не чутно, хоч уже давно звернуло за дев’яту. Я знову лічу зуби — і в мене виходить дев’ятнадцять. Десь я помилився, або один зуб зник. Я легенько кусаю себе за палець, потім ще раз. Я чекаю довгі години.
— Ма? — шепочу я. — То він прийде чи ні?
— Здається, ні. Ходи до мене.
Я підхоплююся й відчиняю дверцята Шафи; дві секунди — і я в Ліжку. Під Периною така гарячінь; я висуваю з-під неї ноги, щоб вони не згоріли. Я донесхочу напиваюся з лівої, а потім з правої циці. Я не хочу засинати, бо завтра вже не буде мого дня народження.
Раптом в очі мені б’є світло. Мружачись, я визираю з-під Перини. Ма стоїть біля Лампи, у Кімнаті ясно, а потім клац — і знову темно. Знову ясно, а за три секунди — темно. А тоді світло спалахує лише на одну мить. Ма зводить очі на Дахове Віконце.
Знову настає темрява. Ма часом робить так уночі; гадаю, це допомагає їй знову заснути.
Чекаючи, коли Ма вимкне Лампу і більше не вмикатиме, я шепочу в темряві:
— Вже все?
— Вибач, я тебе розбудила, — каже вона.
— Усе гаразд.
Ма лягає в Ліжко, холодніша від мене, і я обіймаю її рукою.
Сьогодні мені п’ять років і один день.
Дурнуватий Пісюнчик завжди встає зранку, а я опускаю його вниз.
Коли ми, попісявши, миємо руки, я співаю: «Він світ трима в руках своїх». Іншої пісні про руки я не можу згадати, а в пісні про пташенят ідеться тільки про пальці.
Два мої пальці кружляють по Кімнаті, мало не стикаючись у повітрі:
— Гадаю, це про янголів, — каже Ма.
— Тану?
— Ой, ні, вибач, про святих.
— А хто такі святі?
— Надзвичайно праведні люди. Як янголи, тільки без крил.
Я збентежений.
— Як же вони тоді злітають зі стіни?
— Ні, це пісня про пташок. Вони вміють літати. Я тільки хочу сказати, що їх назвали на честь святих Петра і Павла, які були друзями дитяти Ісуса.
Я не знав, що він мав ще друзів, крім Івана Хрестителя.
— Знаєш, святий Петро одного разу сидів у в’язниці...
Я сміюся.
— Дітей до в’язниці не садять.
— Це сталося, коли вони всі виросли.
Я й не знав, що дитя Ісус виріс.
— То святий Петро був поганий?
— Ні, ні, його кинули до в’язниці помилково; я хочу сказати, що його туди запроторили погані поліціанти. А проте він молився й молився, щоб його звільнили, і знаєш що? З небес спустився янгол і розбив тюремні двері.
— Круто, — кажу я.
Але мені більше подобається думати про них, як про малят, що бігають разом голяка.
Щось весело тарабанить по склу і скрипить — скрип-скрип. З Дахового Віконця ллється світло; снігу майже немає.
Ма дивиться вгору і злегка всміхається. Я думаю, що її молитва зробила чудо.
— А сьогодні знову світло дорівнює темряві?
— О, ти про рівнодення? — каже Ма. — Ні, світло починає потроху перемагати.
Вона дозволяє мені поснідати тортом, чого раніше ніколи не було. Він трохи підсох, але все одно смачний.