Там є й жінка.
— Звісно, на символічному рівні Джек — дитина-жертва, яку замуровують у фундамент споруди, щоб задобрити духів, — говорить вона.
Що-що?
— А мені видається, що доречнішим архетипом був би Персей, народжений від запротореної в темницю діви і кинутий разом з нею в море у дерев’яній бочці. Жертва, що обертається на героя, — каже один з чоловіків.
— Так, Каспар Гаузер, як відомо, стверджував, що був щасливий у темниці, але, може, він хотів сказати, що все німецьке суспільство XIX сторіччя було для нього величезною темницею.
— Принаймні наш Джек мав телевізор.
Другий чоловік сміється.
— Культура — ніби тіні на стіні платонівської печери.
Заходить Бабця і, насупившись, відразу ж вимикає телевізор.
— Там говорили про мене, — кажу я.
— Вони перевчилися в коледжі.
— Ма каже, що я теж учитимуся в коледжі.
Бабця закочує очі:
— На все свій час. А тепер надягай піжаму й чисть зуби.
Вона читає мені на ніч «Зниклого Кролика», однак сьогодні мені ця книжка не подобається. Я все думаю, що було б, якби мама-кролиця втекла і сховалася, а кроленя її не знайшло?
Бабця збирається купити мені футбольного м’яча — це неймовірно! Я йду подивитися на пластикового чоловіка в чорному гумовому костюмі з ластами на ногах, але помічаю велику вітрину з рожевими, зеленими, синіми та іншими кольоровими валізами, а за нею — ескалатор. Я хочу постояти на ньому якусь хвилинку, проте вже не можу зійти, бо він везе і везе мене вниз. Це водночас дуже круто і страшно. «Крушно», — вигадую я слово-складанку. Ма воно б сподобалося. В кінці ескалатора я зіскакую і не знаю, як знову піднятися нагору до Бабці. Я п’ять разів перелічую зуби, і один раз у мене замість двадцяти виходить дев’ятнадцять. Усюди висять плакати з однаковим написом «До Дня матері — лише три тижні. Хіба вона не заслуговує на найліпше?» Я дивлюся на тарілки, плити і стільці, а потім, відчувши втому, лягаю на ліжко.
Якась жінка каже мені, що це заборонено, тому я сідаю.
— Хлопче, а де твоя мама?
— Вона в клініці, бо їй захотілося до часу полетіти на Небеса.
Жінка зачудовано дивиться на мене.
— А я бонсай.
— Хто-хто?
— Ми раніше жили під замком, а тепер ми — зірки репу.
— О Бо... ти той самий хлопчик! Той самий... Лорано, — кричить вона, — іди сюди! Ти не повіриш. Це той хлопчик, Джек, з повітки, якого показували в телевізорі.
Підходить іще одна жінка, хитаючи головою:
— Той, що з повітки, менший, з довгим волоссям, зав’язаним ззаду, і весь згорблений.
— Це він, — каже вона, — присягаюся. Не віриш?
— Нізащо! — каже їй друга й сміється.
— На світі, — додаю я.
Вона довго сміється, а тоді мовить:
— Фантастика! Даси мені свій автограф?
— Лорано, він же не зможе написати свого ім’я.
— Ні, зможу, — заперечую я. — Я можу написати будь-що.
— Це хтось інший, — мовить вона й питає в подруги: — Це ж інший, чи не так?
У них немає паперу — тільки старі ярлики від одягу, і я пишу на них багато разів слово «ДЖЕК»: продавчині хочуть подарувати мій автограф своїм подругам. Але тут до відділу вбігає Бабця з м’ячем під пахвою. Я ніколи ще не бачив її такою розлюченою. Вона кричить продавчиням, що ті мають додержувати порядку поводження з загубленими дітьми, і рве мої автографи на клапті. Тоді вона хапає мене за руку і тягне, а коли ми вибігаємо з крамниці, дверцята починають аяйкати, і Бабця кидає футбольного м’яча на підлогу.
У машині вона навіть не дивиться на мене в дзеркало. Я питаю:
— Чому ти кинула мого м’яча?
— Бо спрацювала сигналізація, — відповідає Бабця. — Я ж за нього не заплатила.
— Ти хотіла пограбувати крамницю?
— Ні, Джеку, я бігала по всій будівлі, мов навіжена, шукаючи тебе! — репетує вона, а тоді додає спокійнішим голосом: — Будь-що могло статися.
— Наприклад, землетрус?
Бабця зачудовано дивиться на мене в маленьке дзеркальце.
— Тебе міг викрасти незнайомець, ось про що я кажу, Джеку. Незнайомець — це людина, що мені не друг, але ж ті жінки були моїми друзями!
— Чому?
— Бо той незнайомець міг захотіти мати свого власного хлопчика, зрозуміло?
Проте мені нічого не зрозуміло.
— Або навіть ударити тебе.
— Ти маєш на увазі його? — питаю я і подумки докидаю: «Старого Ніка?»
Однак вимовити те ім’я я не годен.
— Ні, він уже не вибереться з в’язниці, але це міг би зробити хтось схожий на нього, — відповідає Бабця.
А я й не знав, що у світі є хтось схожий на нього.