— Ти можеш повернутися і забрати мого м’яча? — питаю я. Бабця заводить мотор і так швидко виїжджає зі стоянки, що в машини аж вищать колеса.
Поки ми їдемо, я серджуся дедалі дужче.
Повернувшись додому, я складаю в сумку з Дорою всі свої речі, крім черевиків: вони в неї не влазять, тож я викидаю їх у смітницю. Потім я скручую Килим і тягну його за собою по сходах униз.
Бабця заглядає в залу:
— Ти помив руки?
— Я повертаюся в Клініку! — кричу я їй. — І ти не можеш мене зупинити, бо ти, ти незнайомка!
— Джеку, — каже вона, — поклади цей смердючий килим на місце.
— Сама ти смердюча! — реву я.
Бабця хапається за серце.
— Лео! — гукає вона через плече. — Клянуся, з мене досить... Нерідусь піднімається сходами й бере мене на руки.
Я кидаю Килим. Нерідусь ногою відштовхує з дороги мою сумку з Дорою. Він несе мене, а я кричу і б’ю його, бо це дозволено, це особливий випадок, я можу навіть убити його, я вбиваю і вбиваю його...
— Лео, — плаче внизу Бабця. — Лео...
Фі-фай-фо-фам, він зараз розірве мене на шматочки, заверне в Килим і закопає, а тоді черва у черево вповзе і все, мов грушу, там згризе...
Нерідусь кидає мене на надувний матрац, але мені зовсім не боляче.
Він сідає на край матраца, і по ньому пробігає хвиля. Я все ще плачу, мене трясе, а на простирадло капають соплі.
Нарешті я заспокоююся, дістаю з-під матраца Зубчика, кладу його в рот і завзято смокчу. Але він уже не має ніякого смаку.
Рука Нерідуся зовсім поруч, на його пальцях — волосся.
Нерідусеві очі ловлять мій погляд.
— Що було, то загуло?
Я посуваю Зубчика до ясен.
— Що?
— Хочеш з’їсти на дивані пиріг і подивитися на гру в телевізорі?
— Хочу, — відповідаю я.
Я збираю гілки, що впали з дерев, навіть важелезні. Відтак ми з Бабцею обв’язуємо ті гілки мотузкою, щоб їх забрало місто.
— А як це — місто?..
— Я хотіла сказати — хлопці з міста, тобто ті, чия це робота.
Коли я виросту, то працюватиму велетнем, але не тим, що їсть дітей, а тим, що їх ловить, коли вони падають у море, і повертає на берег.
Я кричу:
— Кульбабова тривога!
Бабця просапує кульбабки, щоб вони не заважали рости траві, бо на все бракує місця.
Потомившись, ми сідаємо в гамак, навіть Бабця.
— Раніше я сиділа в гамаку з твоєю Ма, коли вона була маленька, — каже Бабця.
— А ти дозволяла їй моню?
— Що?
— Смоктати моню з твоїх грудей?
Бабця хитає головою:
— Вона смоктала молоко з пляшечки і завжди намагалася відірвати від неї мої пальці.
— А де ж її рідна мама?
— То ти про неї знаєш? Гадки не маю, на жаль.
— Вона народила іншу дитину?
Бабця мовчить, а потім каже:
— Хотілося б, щоб так було.
Я малюю собі за тим столом, начепивши старий Бабчин фартух з крокодилом і написом «Я з’їв кро з оболоні». Виводжу не звичайні картинки, а лише плями, смуги та спіралі. Я використовую всі барви, навіть змішую їх у маленьких калюжках на папері. Мені подобається малювати павутину, а тоді складати аркуш удвоє, як показувала мені Бабця. Розгорнувши його, можна побачити метелика.
У вікні я помічаю Ма.
Я розливаю червону фарбу і силкуюся витерти її, але вона на моїй нозі й на підлозі. Обличчя Ма більше не видно. Я біжу до вікна, проте Ма вже зникла. Може, мені це просто примарилося? Я забруднив червоною фарбою вікно, мийницю і стіл.
— Бабцю! — кличу я. — Бабцю!
Зненацька Ма з’являється позаду мене.
Я підбігаю до неї, вона хоче мене обійняти, але я кажу:
— Не треба, я весь у фарбі.
Вона сміється, розв’язує мого фартуха, кидає його на стіл і міцно притискає мене до себе. Я намагаюся не торкатись її липкими руками й ногами.
— Я б тебе не впізнала, — каже вона, дивлячись на мою голову.
— Чому?
— Бо ти підстригся.
— Дивись, Бабця зробила з мого волосся браслет, одначе він весь час за щось чіпляється.
— Можна глянути?
— Звісно.
Коли я знімаю браслет, на нього потрапляє фарба. Ма надіває його на свою руку. Щось у Ма змінилося, от тільки ніяк не збагну що.
— Вибач, що зачервонив твою руку.
— Це можна легко змити, — каже, заходячи, Бабця.
— Ти не казала йому, що я приїду? — питає Ма, цьомаючи її.
— Я подумала, що ліпше не казати. Ану ж зірвалося б щось?
— Нічого не зірвалося.
— Рада це чути.
Бабця витирає очі й починає відмивати фарбу.
— Джек спав на надувному матраці в нашій кімнаті, але я можу постелити тобі на дивані...