— Нам уже час іти.
Бабця на мить завмирає.
— Ви ж повечеряєте з нами?
— Звичайно, — відповідає Ма.
Нерідусь приготував свинячі реберця з ризото, але я не люблю кісток, тому з’їдаю весь рис і підбираю виделкою соус. Нерідусь краде в мене реберце.
— Шахраю, не кради!
Він стогне:
— О ні!
Бабця показує мені грубу книгу з фотографіями якихось дітей. Вона каже, що це Ма та Павло, тільки маленькі. Я вдаю, що вірю, аж поки помічаю знімок дівчинки на тому самому пляжі, куди возили мене Бабця з Нерідусем. Обличчя в дівчинки точнісінько таке ж, як у Ма. Я показую їй знімок.
— Так, це я, — каже вона, перегортаючи сторінку.
А ось знімок Павла, де він махає рукою з вікна велетенського банана, хоч насправді це статуя, і ще один, де Ма й Павло їдять морозиво в ріжку. Поруч стоїть Дідусь, але вигляд у нього зовсім інший, і Бабця теж інша: на фотографії в неї темне волосся.
— А де фотографія з гамаком?
— Ми весь час гойдалися на ньому, тому, мабуть, нікому не спало на думку сфотографувати нас, — пояснює Ма.
— Це жахливо, що в тебе немає жодної, — каже раптом Бабця.
— Жодної чого? — питає Ма.
— Жодної фотографії Джека, коли він був немовлям і коли почав ходити, — відповідає Бабця. — Щоб запам’ятати його таким.
Обличчя Ма робиться спантеличеним:
— Я пам’ятаю кожен той день.
Вона глянула на свій годинник, а я й не знав, що в неї є годинник. У нього гострі стрілки.
— Коли тобі треба повернутися в клініку? — питає Нерідусь. Ма хитає головою:
— Мене сьогодні виписали.
Вона виймає щось із кишені й махає. Це ключ на кільці.
— Уявляєш, Джеку, тепер ми з тобою маємо власну квартиру. Бабця називає Ма на її друге ім’я.
— Гадаєш, це добра ідея?
— Це моя ідея. Все гаразд, Мамуню. Мене день і ніч оточуватимуть порадники.
— Але ж ти ніколи раніше не жила за межами рідної домівки. Ма зачудовано дивиться на Бабцю, і Нерідусь теж. Раптом він заливається гучним сміхом.
— Це не смішно, — каже Бабця, штовхаючи його в груди. — Вона знає, що я мала на думці.
Ма тягне мене нагору зібрати мої речі.
— Заплющ очі, — кажу я їй, — маю для тебе сюрпризи.
Я веду її в спальню.
— Три, два, один! — лічу я, а за хвильку додаю: — Це Килим та інші наші речі, їх віддала поліція.
— Так, бачу, — відповідає Ма.
— Глянь, ось мій Джип і Дистанційка...
— Облишмо цей мотлох, — каже вона. — Візьми тільки те, що тобі справді треба, і поклади це в свою нову сумку з Дорою.
— Але мені треба все.
Ма зітхає:
— Нехай буде з гречки мак.
Як це з гречки може бути мак?
— Усі речі привезли в цих коробках.
— Я ж сказала, добре.
Нерідусь складає всі наші речі в задню частину білої машини.
— Мені варто поновити права, — каже Ма, коли Бабця виїжджає на дорогу.
— Ти, певно, втратила навички керування.
— О, я втратила всі свої навички, — відповідає Ма.
Я питаю:
— Чому?
— Я наче той Бляшаний Лісоруб, — мовить Ма через плече, піднімає лікоть і йойкає з болю. — Гей, Джеку, хочеш — купимо собі машину?
— Еге ж, а ще ліпше гелікоптер. Супер-пупер гелікоптер-поїзд-автомобіль-субмарину.
— Ну й апетити в тебе!
Ми їдемо в машині цілу вічність.
— Чому так довго? — питаю я.
— Бо це аж на іншому кінці міста, — відповідає Бабця. — Навіть в іншому штаті.
— Мамуню...
Небо помалу темніє.
Бабця зупиняється там, де каже їй Ма. Я бачу велику вивіску «КОМПЛЕКС НЕЗАЛЕЖНОГО ЖИТЛА». Бабця допомагає віднести всі наші сумки й коробки в будівлю з бурої цегли, лише сумку з Дорою я везу на коліщатках сам. Ми заходимо у великі двері; коло них стоїть і всміхається нам чоловік, що зветься швейцаром.
— Він нас замкне? — пошепки питаю я Ма.
— Ні, він просто впускає і випускає з будівлі людей.
Нас зустрічають три жінки і чоловік, що працюють у службі підтримки. Якщо нам буде потрібна допомога, ми просто натиснемо на кнопку виклику. Це все одно, що зателефонувати. У будівлі багато поверхів, і на кожному з них — квартири. Наша з Ма квартира — на шостому. Я тягну Ма за рукав і шепочу:
— П’ятий.
— Що-що?
— А ми можемо жити на п’ятому поверсі?
— Пробач, але ми не маємо вибору, — каже вона.
Коли двері ліфта зачиняються за нами, Ма здригається.
— Усе гаразд? — питає Бабця.
— Це ще одна річ, до якої мені треба буде звикнути.
Ма слід набрати секретний код, щоб ліфт почав рухатися. Коли ліфт піднімається, у моєму пузику виникає дивне відчуття. Зненацька двері відчиняються — і ми вже на шостому поверсі. Ми летіли, навіть не усвідомивши цього. Я помічаю маленьку покришку люка з написом «ПІЧ ДЛЯ СПАЛЮВАННЯ СМІТТЯ». Якщо кинути в неї сміття, то воно падатиме, падатиме й падатиме вниз, а потім обернеться на дим. На дверях квартир написано не цифри, а букви; на наших дверях — буква «В», тож ми живемо в «Шість В». Шість — не таке погане число, як дев’ять, хоча шістка — це просто перевернута дев’ятка. Ма встромляє ключа в замкову щілину. Повертаючи його, вона кривиться з болю через поранений зап’ясток, який ще остаточно не полагодили.