— Ну, от ми й удома, — каже Ма, розчиняючи двері.
Що це за дім? Таж я в ньому ще ніколи не був!
Наша квартира така ж, як звичайний будинок, тільки розпорошений по одному поверху. Тут п’ять кімнат — оце пощастило! Одна з них — ванна кімната, де ми можемо купатись у ванні, а не під душем.
— А ми можемо скупатися просто зараз?
— Влаштуймося спочатку, — каже Ма.
Плита на кухні з полум’ям, як і в Бабці. Поруч з кухнею — вітальня з диваном, низьким столиком і величезним телевізором.
Бабця на кухні розбирає коробку.
— Молоко, бублики, не знаю, чи почала ти знову пити каву... Він любить пластівці у вигляді букв. Якось він навіть склав з них слово вулкан.
Ма обіймає Бабцю й зупиняє її на хвильку:
— Дякую.
— Може, збігати ще по щось?
— Ні, гадаю, ти про все подбала. На добраніч, Мамуню.
Бабчине обличчя кривиться.
— Знаєш...
— Що? — чекає Ма. — Що таке?
— Я також не забула жодного дня, проведеного з тобою.
Вони більше нічого не говорять, і я заходжуся перевіряти, на котрому ліжку ліпше стрибати. Перевертаючись у повітрі, я чую їхню жваву розмову. Я навідуюся до кожної кімнати, відчиняючи й зачиняючи там усе.
Коли Бабця їде до себе додому, Ма показує мені, як замикати двері. Це ніби ключ, але повертати його зсередини можемо тільки ми.
У ліжку я згадую, що давно не смоктав, і починаю задирати футболку Ма.
— А-а-ах, здається, там уже нічого не залишилося, — каже Ма.
— Та ні, має ще бути.
— Річ у тому, що, коли молоко довго ніхто не ссе, груди думають так: «Якщо наше молоко більше нікому не потрібне, то ми перестаємо його виробляти».
— От тупаки! Іду в заклад, що я ще щось там знайду...
— Ні, — каже Ма, затуляючи груди рукою. — Вибач. Цього більше не буде. Іди сюди.
Ми міцно обіймаємося. У моєму вусі щось бумкає — бум-бум. Це серце Ма.
Я знову задираю її футболку.
— Джеку!
Я цьомаю її праву цицю і кажу:
— Прощавай.
Потім я двічі цьомаю ліву, бо молоко в ній завжди було смачніше. Ма так міцно притуляє до себе моє обличчя, що я їй кажу:
— Не можу дихати.
І вона відпускає мене.
У мої очі світить блідо-червоне обличчя Бога. Я моргаю кілька разів, і світло то з’являється, то зникає. Я чекаю, коли Ма знову почне дихати.
— Чи надовго ми залишимося в Незалежному Житлі?
Вона позіхає:
— На скільки захочемо.
— Я хотів би залишитися на тиждень.
Ма потягається всім тілом.
— Ми залишимося на тиждень, а далі буде видно.
Я скручую її волосся, наче мотузку.
— Я можу підстригти тебе, і тоді ми знову скидатимемось одне на одного.
Ма хитає головою.
— Я думаю зберегти волосся довгим.
Коли ми розпаковуємо речі, я не можу знайти Зубчика. Це справжнісінька проблема!
Я переглядаю всі свої речі, а потім усе довкола них — може, я впустив його минулої ночі? Я силкуюся пригадати, коли востаннє тримав його в руці або в роті. Це було не вчора ввечері, а, певно, позавчора в Бабці. Здається, я смоктав його. Мені майнула страшна думка: ану ж я проковтнув його ненароком у сні?
— Що стається тоді, коли ми ковтаємо, але не їжу?
Ма кладе шкарпетки в свою шухляду.
— Наприклад?
Я не можу їй сказати, що, либонь, загубив її часточку.
— Щось схоже на маленький камінчик.
— Ну, він просто виходить з організму.
Сьогодні ми не спускаємося в ліфті й навіть не вдягаємося.
Ми залишаємося в нашому Незалежному Житлі, щоб обжити його.
— Ми могли б спати в цій кімнаті, — каже Ма, — а гратися тобі було б зручніше там, де більше сонячного світла.
— З тобою.
— Так, але іноді я робитиму щось інше, і тоді вдень наша спальня ставатиме моєю кімнатою.
Що вона робитиме інше?
Ма насипає нам пластівці, навіть не рахуючи їх. Я дякую малому Ісусові.
Вона мовить:
— У коледжі я читала одну книжку, там ішлося про те, що кожний повинен мати власну кімнату.