Це така маленька плита, що супершвидко працює, випускаючи невидиме смертоносне проміння.
— Я не можу знайти Зубчика, — кажу я Ма.
— Мого зубчика?
— Так, твого хворого Зубчика, що в тебе випав. Я беріг його, він весь час був зі мною, а тепер, здається, пропав. Якщо, звісно ж, я його не проковтнув, однак він ще не вийшов разом з какавельками.
— Не хвилюйся, — каже Ма.
— Але...
— Люди в світі так часто переїжджають з місця на місце, що повсякчас гублять речі.
— Зубчик — не просто річ, він мені страшенно потрібен.
— Повір мені, зовсім не потрібен.
— Але...
Ма обіймає мене за плечі:
— Скажімо гнилому зубчикові «прощавай». Кінець історії.
Вона от-от розсміється, хоч мені зовсім не до сміху.
Я думаю, що таки випадково проковтнув його. Можливо, він не вийде з мене з какавельками, а заховається в якомусь куточку мого тіла назавжди.
Вночі я шепочу:
— Не можу заснути.
— Знаю, — каже Ма. — Я теж.
Наша спальня — це КІМНАТА МА, в Незалежному Житлі, в Америці, що лежить у світі, на зелено-блакитній кулі, яка має мільйони миль у поперечнику і повсякчас обертається. За межами світу — Космічний Простір. Я ніяк не можу зрозуміти, чому ми не падаємо з цієї кулі. Ма каже, що до землі нас притягає невидима сила — гравітація, але я її зовсім не відчуваю.
На небі з’являється жовтосяйне обличчя Бога, ми бачимо його крізь вікно.
— Ти помітив, — каже Ма, — що з кожним ранком сонце встає дедалі раніше?
У нашому Незалежному Житлі є шість вікон, вони показують різні картинки, але з деяких вікон ми бачимо ті самі речі. Найулюбленіше моє вікно — у ванній кімнаті, бо там будівельний майданчик і я можу спостерігати за кранами та екскаваторами. Я читаю для них увесь вірш про Ділана, і їм це подобається.
У вітальні я застібаю липучки на черевиках, бо ми збираємося на прогулянку. Я дивлюся на те місце, де стояла ваза, поки я її не розбив.
— Попросімо нову вазу як недільний подарунок, — кажу я Ма і, похопившись, тут-таки замовкаю.
На черевиках Ма — шнурки, вона їх зав’язує, а тоді спокійно дивиться на мене:
— Знаєш, тобі не доведеться більше бачити його.
— Старого Ніка? — перепитую я, вимовляючи це ім’я, щоб перевірити, чи звучить воно так само моторошно, як раніше.
Виявляється, звучить, проте вже не дуже загрозливо.
— А от мені доведеться зустрітися з ним ще один раз, — зауважує Ма. — Коли я піду в суд. Але це буде через багато місяців.
— А нащо тобі туди йти?
— Морріс каже, що можна дати свідчення у відеорежимі, однак я хочу ще раз глянути в його підлі очі.
До чого це все? Я намагаюся згадати його очі.
— Може, тепер він попросить нас принести йому що-небудь як недільний подарунок? Це було б смішно.
Але Ма нітрохи не сміється. Вона позирає в дзеркало, малюючи собі чорні лінії навколо очей, і фарбує губи в багряний колір.
— Ти стала схожою на клоуна.
— Це лише макіяж, — пояснює Ма. — З ним я маю кращий вигляд.
— Ти завжди маєш гарний вигляд, — заперечую я.
Ма всміхається мені в дзеркалі. Я задираю кінчик носа, встромляю у вуха пальці і кручу ними.
Ми тримаємося за руки, проте день сьогодні дуже теплий, і наші долоні швидко мокріють. Ми роздивляємося на вітрини крамниць, але всередину не заходимо. Ми просто гуляємо. Ма весь час повторює, що якісні речі безглуздо дорогі, а дешеві можна відразу ж викинути на сміття.
— Глянь, он там продають чоловіків, жінок і дітей, — кажу я їй.
— Що? — Вона розвертається. — Ні-ні, це крамниця одягу, тому там і написано: «Чоловіки, жінки, діти». Це означає, що тут продають одяг для всіх людей.
Коли нам треба перейти вулицю, ми натискаємо кнопку і чекаємо, поки з’явиться маленький сріблястий чоловічок, який нас оберігатиме. Я бачу щось схоже на бетонний майданчик, але там вищать і стрибають діти. Це зветься бризкалкою. Ми дивимося на них, проте недовго, бо Ма каже, що довго витріщатися на людей не личить.
Ми граємо в шпигунів, а тоді купуємо морозиво — це найсмачніша річ у світі. Моє морозиво ванільне, а в Ма — полуничне. Наступного разу купимо собі з іншими смаками, їх тут сотні. Великий холодний шматок спорскує по моєму підборіддю, і мені починає пекти лице. Ма показує, як треба затулити ніс рукою і хукати теплим повітрям. Я прожив у світі вже три з половиною тижні, але ніяк не можу зрозуміти, від чого може бути боляче.
Я маю з собою кілька монет, що їх дав мені Нерідусь, і купую Ма шпильку для волосся з комашкою сонечком, тільки несправжнім.