Вона без кінця дякує мені.
— Носи її завжди, навіть коли помреш, — кажу я їй. — А ти помреш раніше за мене?
— Такий закон життя.
— А чому він такий?
— Ну, на той час, коли тобі набіжить сто, я матиму вже сто двадцять один рік і моє тіло, гадаю, вже зовсім постаріє, — пояснює Ма й усміхається. — Я буду на Небесах, готуватиму твою кімнату.
— Нашу кімнату, — кажу я.
— Ну, добре, нашу кімнату.
Я помічаю телефонну будку і заходжу в неї, уявляючи, що я Супермен і мені треба перевдягнутися. Я махаю Ма крізь скло. Зауваживши маленькі картки з усміхненими обличчями і написами «Грудаста блондинка, 18» і «Філіпіна-самиця», я беру їх собі, бо що з воза впало, то пропало, а я знайшов, то цур моє. Одначе, коли я показую їх Ма, вона застерігає, що ті картки брудні, і змушує мене викинути їх у смітницю.
Ми трішки заблукали, але потім Ма помічає назву вулиці, де міститься наше Незалежне Житло, тож насправді ми не загубилися. Мені з утоми болять ноги. Гадаю, люди у світі повсякчас утомлені.
У нашому Незалежному Житлі я завжди ходжу босоніж, бо взуття мені не подобається зовсім.
У квартирі «Шість С» живе жінка з двома великими дівчатами, старшими за мене, але не набагато. Жінка весь час носить темні окуляри, навіть у ліфті, і ходить з милицею. Думаю, ті дівчата не вміють розмовляти, однак, коли я помахав одній з них рукою, вона всміхнулася.
Як день, то й новина.
Бабця подарувала мені набір акварельних фарб — десять кольорів в овальних формочках, що лежать у коробці з прозорою накривкою. Після кожної фарби я ретельно мию пензлика, щоб вони не змішувалися одна з одною, а коли вода стає брудною, я її міняю. Я підняв один зі своїх малюнків, щоб показати Ма, але він розплився. Відтоді усі малюнки ми сушимо на столі.
Ми йдемо в будинок з гамаком, де разом з Нерідусем складаємо з «Леґо» чудовий замок і дзизкучий автомобіль.
Бабця тепер може навідувати нас тільки по обіді, бо зранку в неї робота в крамниці, де люди купують нове волосся і груди, коли ті випадають. Ми з Ма йдемо глянути на неї крізь вхідні двері — Бабця зовсім не схожа на себе. Ма каже, що всередині кожної людини живе кілька різних людей.
У наше Незалежне Житло приїжджає Павло і привозить сюрприз для мене — футбольний м’яч, подібний до того, що Бабця кинула в крамниці. Я йду в парк з дядечком Павлом, а не з Ма, бо вона збирається в каварню, щоб побачити когось зі своїх старих друзів.
— Чудово! — кричить мені Павло. — Ще раз!
— Ні, тепер ти, — кажу я.
Павло копає м’яча так сильно, що той відскакує від стіни будівлі й відлітає в кущі.
— Принеси його! — кричить він.
Коли я копаю м’яча, він летить у ставок, і я плачу.
Павло дістає його гілкою. Він котить м’яча і питає мене:
— Хочеш похвалитися мені, як швидко ти вмієш бігати?
— Ми грали з Ма в доріжку, — кажу я йому, — тож це мені завиграшки. Я пробігав туди й назад за шістнадцять кроків.
— Ого! Я впевнений, що тепер ти бігаєш іще швидше.
Я хитаю головою:
— Я впаду.
— Не впадеш, — запевняє мене Павло.
— Тепер я весь час падаю. Світ такий хисткий.
— Еге ж, але ця трава дуже м’яка, тому навіть якщо ти впадеш, то не заб’єшся.
Своїми гострими очима я помічаю, що до нас наближаються Діна та Бронвін.
З кожною дниною стає все гарячіше. Ма каже, що це, як на квітень, нечувана річ.
Нарешті дощить. Ма говорить, що було б непогано купити дві парасольки й вийти погуляти в дощ, ховаючись під ними, щоб не змокнути, але мені це не подобається.
Другого дня знову стає сухо, і ми виходимо надвір. Там скрізь калюжі, проте я не боюся їх. Я ходжу в своїх пористих черевиках, і мої ноги хлюпають крізь отвори, але це пусте.
Я пропоную Ма спробувати все по одному разу, щоб зрозуміти, що нам подобається, а що ні.
Я вже знаю, що мені подобається в парку ганяти м’яча і годувати качок. Мені вже дуже подобається на дитячому майданчику, от тільки я не люблю, коли якийсь хлопчик з’їжджає з гірки слідом за мною і штурхає мене в спину ногами. Мені подобається Музей природознавства, от тільки динозаври там мертві, від них залишилися самі кістки.
У ванній кімнаті я чую, як сусіди розмовляють по-іспанському, але Ма каже, що то китайська мова. Є сотні різних способів розмовляти, і мені від цього голова йде обертом.
Ми навідуємося до музею, де виставлено картини. Вони трохи схожі на ті шедеври, що їх ми вирізували з коробок з-під вівсянки, але значно більші, і на них можна розгледіти мазки. Мені подобається проходити крізь кімнати з картинами, одначе в музеї багато таких кімнат, і я лягаю на лавку відпочити. Раптом до мене підходить чоловік в однострої з недружнім обличчям — і я тікаю.