Нерідусь приходить у наше Незалежне Житло з супер-подарунком для мене — з велосипедом, якого він і Бабця купили для Бронвін, але надумали віддати спочатку мені, бо я більший. У велосипеда в колісних спицях — блискучі личка. Коли я катаюся на ньому в парку, то мушу надівати шолом, наколінники і спеціальні подушечки для зап’ястків, щоб не розбитися, якщо впаду. Проте я не падаю, бо швидко навчився тримати рівновагу. Нерідусь каже, що це в мене з природи. Коли ми йдемо кататися втретє, Ма дозволяє мені не надівати подушечок, а за кілька тижнів збирається зняти й додаткові колеса, бо вони мені вже будуть не потрібні.
Ма веде мене на концерт у парк, однак не в наш, той, що поруч, а в той, куди треба їхати автобусом. Нам подобається кататися в автобусі, ми любимо розглядати зачіски людей, що йдуть вулицею. На концерті правило таке: шуміти дозволено лише музикантам, а нам і пискнути не можна — тільки плескати в долоні після кожної пісні.
Бабця питає в Ма, чому б не повести мене в зоопарк, але Ма каже, що вона терпіти не може кліток.
Ми заходимо у два різні храми. Мені подобається той, що з різнобарвними вікнами, хоч орган там занадто гучний.
А ще ми йдемо на виставу. В ній дорослі вбираються і грають, мов діти, а всі на це дивляться. Її показують в іншому парку, вона зветься «Сон літньої ночі». Я сиджу на траві, засунувши в рот пальці, щоб ненароком не прохопитися словом. Кілька фей борються за маленького хлопчика, але говорять так багато слів, що нічого не второпаєш. Іноді феї зникають, і тоді люди в чорному пересувають меблі.
— Точнісінько як ми в Кімнаті, — шепочу я до Ма, і вона ледве стримує сміх.
Раптом люди, що сидять навколо нас, починають вигукувати: «Ну, що там, духу, га?» і «Слава! Слава!» Я шаленію й починаю шикати на них, а потім уже просто кричу, щоб вони замовкли. Ма смикає мене за руку і пояснює, що то зветься участю публіки — так заведено, бо це особливий випадок.
Повернувшись додому, в наше Незалежне Житло, ми записуємо все, що вже спробували були робити. Виходить чималенький список. Однак є й те, що треба ще буде спробувати, коли ми станемо трохи сміливішими:
Політати в літаку
Запросити деяких старих друзів Ма на обід
Навчитися водити машину
Вирушити на Північний полюс
Піти до школи (мені) і до коледжу (Ма)
Найняти власну квартиру, яка не буде Незалежним Житлом
Винайти щось
Потоваришувати з новими людьми
Пожити не в Америці, а в якійсь іншій країні
Сходити в гості до іншої дитини, як це робили малий Ісус та Іван Хреститель
Навчитися плавати
Ма — піти на танці на всю ніч, мені — переночувати в Нерідуся й Бабці на надувному матраці
Знайти роботу
Злітати на Місяць
Найважливіше для мене — це завести собаку на ім’я Щасливець. Я готовий хоч і зараз, але Ма каже, що в неї клопоту по саму зав’язку. Може, як мені буде шість.
— Коли я матиму торт зі свічками?
— З шістьма свічками, — мовить вона, — присягаюся.
Уночі ми лежимо в ліжку, але це не Ліжко з нашої Кімнати; я гладжу перину, вона пухнаста, а наша Перина була не така. Коли мені було чотири, я нічого не знав про світ або гадав, що це все казочки. А тоді Ма сказала мені, що він справжній, і я подумав, що вже знаю все. Однак тепер я живу в цьому світі й багато чого не знаю. Мені весь час ніяково.
— Ма!
— Що?
Вона й досі пахне собою, але не її груди, які стали тепер просто грудьми.
— А ти колись шкодувала за тим, що ми втекли?
Якийсь час вона мовчить, а потім каже:
— Ні, ніколи не шкодувала.
— Це якесь збочення, — каже Ма лікареві Клею. — Ці всі роки я жадала людської компанії. А тепер, здається, інші люди мені зовсім не потрібні.
Він киває, і вони попивають гарячу каву. Ма вже п’є її, як усі дорослі, — щоб рухатися. Я, як і раніше, п’ю молоко, але часом — молочний шоколад. На смак він наче справжній шоколад, однак дітям споживати його дозволено. Я лежу на підлозі, збираючи разом з Норін пазл. Треба з двадцяти чотирьох шматочків зібрати картинку поїзда, і це суперважко.
— Майже ніколи... Мені буває досить самого Джека.
— Душа обере собі власну громаду й зачинить двері туди... — промовляє лікар Клей поетичним голосом.