Ма киває:
— Еге ж, але раніше я такою не була, відколи себе пам’ятаю.
— Вам довелося змінитися, щоб вижити.
Норін підводить голову:
— Не забувайте, що ви тепер інакші в усьому. Розмінявши третій десяток, народивши дитину, ви ніяк не могли залишитися колишньою.
Ма п’є каву й мовчить.
Одного разу мені захотілося дізнатися, чи відчиняються вікна. Я намагаюся відчинити вікно у ванній кімнаті — повертаю ручку і штовхаю раму. Повітря мене лякає, але я набираюся мужності, вистромлююся з вікна і простягаю вперед руки. Верхня половина мого тіла — за вікном. Це дивовижно!..
— Джеку! — Ма тягне мене всередину за футболку.
— Ой!
— Це ж шостий поверх. Якби ти впав, то розсадив би собі голову!
— Але ж я не падав, — заперечую я. — Я був водночас усередині й зовні.
— І водночас поводився безвідповідально, — каже Ма, насилу стримуючи усмішку.
Я йду за нею в кухню. Вона розбиває в миску яйця, щоб приготувати французький тост. Шкаралупки тріснули, і ми викидаємо їх у смітницю — прощавайте! Цікаво, чи обернуться вони на нові яйця?
— А ми коли-небудь повернемося з Небес на землю? — питаю я, проте, здається, Ма мене не чує. — Ми виростемо в пузиках знову?
— Це зветься реінкарнацією, — каже Ма, ріжучи хліб. — Деякі люди думають, що ми повертаємося на землю в подобі ослів або равликів.
— Ні, в подобі людей, що ростуть у пузиках. І коли я знову виросту...
Ма запалює вогонь:
— То що?
— Ти зватимеш мене Джеком?
Вона дивиться на мене:
— Добре.
— Обіцяєш?
— Я завжди зватиму тебе Джеком.
Завтра Першотравень. Це означає, що настало передліття і буде демонстрація. Ми могли б піти просто подивитися на неї.
— А Першотравень буває тільки у світі? — питаю я.
Ми сидимо на дивані і їмо з мисок мюслі, силкуючись не розхлюпати їх на диван.
— Що ти маєш на увазі? — мовить Ма.
— У Кімнаті теж настав Першотравень?
— Мабуть, от тільки святкувати його там нема кому.
— Ми можемо піти туди.
Ма кидає свою ложку, і вона гучно дзвенькає об миску.
— Джеку!
— То ми підемо?
— Тобі що, так кортить піти туди?
— Ага.
— Чому?
— Не знаю, — відповідаю я.
— Тобі що, не подобається зовні?
— Подобається, але не все.
— Ну, а якщо взагалі — тобі зовні краще, ніж у Кімнаті?
— Взагалі, так.
Я доїдаю рештки своїх мюслів і те, що залишилося в мисці Ма.
— А ми можемо якось сходити в нашу Кімнату?
— Але ми там не житимемо.
Я киваю:
— Просто зайдемо на хвилинку.
Ма кладе підборіддя на руки.
— Не думаю, що я зможу туди зайти.
— Та зможеш. — Я чекаю, що вона скаже, а тоді питаю: — Там небезпечно?
— Ні, але сама думка про це викликає в мене таке відчуття, ніби... Однак вона не домовляє, яке відчуття викликає в неї та думка.
— Я триматиму тебе за руку, — обіцяю я.
Ма зачудовано дивиться на мене.
— А може, ти сходиш сам?
— Ні.
— Я хотіла сказати, з ким-небудь іншим. З Норін, наприклад.
— Ні.
— Або з Бабцею.
— З тобою.
— Я не зможу...
— Сьогодні моя черга вибирати, — зауважую я.
Ма встає. Здається, вона розсердилася. Вона бере трубку в КІМНАТІ МА й комусь телефонує.
За якийсь час лунає дзвінок, і швейцар сповіщає, що по нас приїхала поліція.
— А ви, як і перше, офіцерка Оу?
— Звичайно, — відповідає офіцерка Оу. — Давненько ми з тобою не бачилися.
На склі поліційної машини я помічаю крихітні цятки — певно, це краплі дощу. Ма гризе ніготь на великому пальці.
— Погана ідея, — кажу я їй, віднімаючи її руку від рота.
— Еге. — Вона знову заходиться гризти ніготь, а тоді мало не шепоче: — Як би мені хотілося, щоб він помер.
Я знаю, про кого вона думає.
— Але не потрапив на Небеса.
— Так, хай опиниться деінде.
— Він довго стукатиме — тук-тук-тук, проте його туди не впустять.
— Атож.
— Ха-ха.
Повз нас, виючи сиренами, проносяться дві пожежні машини.
— А Бабця казала, що їх дуже багато.
— Кого?
— Людей, подібних до нього.
— А, — каже Ма.
— Це правда?
— Ага, та найпідступніше, що далеко більше людей стоять десь посередині.
— Де-де?
Ма пильно дивиться у вікно, але я не знаю, що вона там побачила.
— Між добром і злом, — відповідає вона, — і в них спокійно уживається і те, і те.
Цятки на вікнах розтікаються струмочками.