Телевізор показує програму «Дивовижні домашні улюбленці!», однак зображення не зовсім чітке; Ма ворушить вуса Антени, хоч і це не допомагає. Я беру багряну стрічку й зав’язую на одному вусі Антени бантик. Я хотів би переглянути «Жителів заднього двору», бо не бачив цієї передачі вже цілу вічність. Недільного подарунка ми ще не одержали: Старий Нік учора ввечері так і не прийшов. Як на мене, це найліпший подарунок до мого дня народження. Ми попросили зовсім нецікаві речі. Наприклад, нові штанці, адже мої старі чорні продірявилися на колінах. Я не проти дірок, але Ма каже, що з ними я схожий на безхатька, от тільки пояснити, що воно таке, не може.
Помившись у Ванні, я бавлюсь одягом. Рожева спідниця Ма цього ранку стала змією, що свариться з моєю білою шкарпеткою.
— Я найліпша Джекова подруга.
— Ні, я найліпша Джекова подруга.
— Зараз стукну тебе.
— А я зараз бахну тебе.
— А я тебе розтрощу своєю летючою вогнепальною помпою.
— Та ну! А я маю реактивний мегатронний трансформер-бластер...
— Гей, — вигукує Ма, — нумо грати в м’яча!
— Але ж ми не маємо більше Пляжного М’яча, — нагадую я їй. — Лопнув, коли я ненароком супершвидко копнув його ногою і він ударився об Шафку. Ліпше б ми попросили нового м’яча замість тих дурних штанців.
Одначе Ма каже, що можна зробити м’яча самотужки; зібравши аркуші паперу, що на них я тренуюся писати, ми заштовхуємо їх у сумку для харчів і мнемо, аж поки папір набуває кулястої форми; тоді ми малюємо на кулі страшне обличчя з трьома очима. Паперовий М’яч літає не так високо, як Пляжний М’яч, але щоразу, коли ми його ловимо, він гучно хрускає. Ма ловить м’яча ліпше за мене, хоча іноді їй болить пошкоджений зап’ясток; а от я ліпше кидаю.
Поснідавши тортом, ми їмо на обід недільні млинці. Борошна лишилося зовсім небагато, тож вони виходять тонкі, аж розлазяться, але мені такі подобаються. Я складаю їх удвоє, і деякі з них ламаються. Желе в нас теж не дуже багато, тому ми розводимо його водою.
Желе з ріжка мого млинця капає на Підлогу, і Ма витирає її Губкою.
— Корок уже геть стерся, — каже вона крізь зуби. — Як нам тепер підтримувати чистоту?
— Де?
— Ось тут, де ми човгаємо ногами.
Я лізу під Стіл і бачу в Підлозі діру, а на її дні щось буре. Його не зішкребеш і нігтем.
— Не шкреби там, Джеку.
— Я не шкребу, а просто пробую пальцем.
Діра схожа на крихітний кратер.
Ми пересуваємо Стіл до Ванної, щоб позасмагати на Килимі, лежачи під Даховим Віконцем. Там справжня гарячінь. Я співаю «Сонце не сяє», тоді Ма — «Ось сходить сонце», а потім знову я — «Ти моє сонце». Після цього я смокчу трохи моні; у лівій циці вона сьогодні якась особливо жирна.
Як дивитися на жовтосяйне обличчя Бога крізь повіки, то воно робиться червоним. Я розплющую очі й жмурюся від яскравого світла. Мої пальці кидають на Килим розпливчасті тіні.
Ма дрімає.
Я чую якийсь звук і, силкуючись не розбудити її, встаю. Біля Плити хтось тихенько шкребеться.
Жива річ, тваринка, справжнісінька, а не з Телевізора. Вона на Підлозі, їсть, здається, щось. Може, крихту млинця. Вона має хвоста, і я думаю, що це... що це мишенятко.
Я підбираюся ближче, а воно шусть — і під Плиту, тож я його майже не розгледів. Ніколи не думав, що можна так швидко бігати.
— Гей, Мишенятку, — шепочу я, щоб не налякати його.
Як треба правильно розмовляти з мишами, я дізнався з книжки про Алісу: тільки-но вона з дурного розуму заводить мову про свою кішку Діну, як миша нервується і пливе собі геть. Я складаю руки, наче в молитві:
— Гей, Мишенятку, повертайся, будь ласка-ласка-ласочка...
Я довго-предовго чекаю, проте воно не повертається.
Ма, безперечно, спить.
Я відчиняю Холодильник, однак там майже нічого немає. Миші полюбляють сир, але в нас його не лишилося. Я дістаю хліб, кришу трохи на тарілку і ставлю її на Підлогу, де було Мишенятко. Скулившись, я знову довго-предовго чекаю.
Аж раптом стається найдивовижніша річ: Мишенятко висуває свого носика, такого гостренького. Я мало не підстрибую з радості, проте стримуюсь і далі стою заціпенівши. Воно підходить до крихт і обнюхує їх. Я приблизно за два фути від нього. Коли б мав у руках Лінійку, то сказав би точніше, однак вона лишилася в Коробці під Ліжком. Я не хочу своїми рухами злякати Мишенятко. Я оглядаю його лапки, вуса, закручений хвостик. Воно зовсім справжнє; це найбільше живе створіння, що я коли-небудь бачив. Воно в мільйони разів більше, ніж мураха чи Павук.
А тоді щось падає на Плиту — ге-е-е-е-е-еп. Я скрикую і ненароком наступаю на тарілку; Мишенятко зникло, куди ж воно зникло? Може, його прибила книжка? Це «Розкладний аеропорт»; я переглядаю всі сторінки, але Мишенятка там немає. «Багажна зала» геть подерта і вже не підноситься над сторінкою.