Ма зачудовано дивиться на мене.
— Через тебе він утік! — кричу я.
Вона бере Совок і змітає черепки тарілки.
— Як вона опинилася на підлозі? Тепер ми маємо лише дві великі тарілки й одну маленьку, от і все...
Кухарка з «Аліси в Країні Див» кидає в маля тарілки й баняк, що мало не відбиває йому носа.
— Мишеняткові сподобалися крихти.
— Джеку!
— Він був справжній, я бачив його.
Ма відсуває Плиту, внизу Дверної Стіни — невеличка шпарина. Ма дістає рулон алюмінієвої фольги і починає заштовхувати скручені з неї кульки в ту шпарину.
— Не треба. Будь ласка.
— Мені дуже шкода. Але там, де завелася одна миша, буде десять.
Це якась божевільна математика.
Ма кладе фольгу і міцно хапає мене за плечі.
— Якщо ми залишимо цю мишу, то незабаром тут скрізь бігатимуть її малята. Вони крастимуть нашу їжу і розноситимуть мікробів на своїх брудних лапках...
— Хай їдять мою їжу, я не голодний.
Та Ма не слухає мене. Вона присуває Плиту назад до Дверної Стіни.
Потім у «Розкладному аеропорту» ми склеюємо стрічкою ангар, і він знову підноситься над сторінкою, але багажна зала надто розшарпана, полагодити її вже не можна.
Ми сидимо, схиливши голови, у Кріслі-Гойдалці, і Ма, щоб загладити свою провину, аж тричі читає мені «Ділана-копача».
— Попросімо нову книжку як недільний подарунок, — кажу я.
Вона кривить рота.
— Я вже просила кілька тижнів тому; я хотіла подарувати тобі нову книжку на день народження. Одначе він сказав, щоб ми відчепилися від нього, бо й так уже маємо цілу полицю книжок.
Я дивлюся поверх голови Ма на Полицю — там могло б уміститися в сто разів більше книжок, якщо зняти звідти деякі речі й покласти під Ліжко, поруч з Яєчною Змією. Або на Шафу... хоч там уже живуть Форт і Лабіринт. Складнюща штука — запам’ятати, де зберігається та чи та річ; Ма інколи каже, що непотріб слід викидати на сміття, проте я зазвичай знаходжу для нього місце.
— Він гадає, що ми мусимо весь час просто дивитися Телевізор.
Це звучить кумедно.
— Тоді наш мозок зіпсується, як і його, — каже Ма.
Вона нахиляється, бере «Мою велику книгу забавлянок» і читає по одній забавлянці з кожної сторінки, яку я вибираю. Найбільше мені подобаються віршики про Джека. Наприклад, «Джек-Соломинка» чи «Куточок маленького Джека».
Я думаю, що він хотів побачити, чи загориться його нічна сорочка. У Телевізорі хлопці завжди лягають спати в піжамах, а дівчата — в льолях. Моя спальна футболка — найбільша з усіх; у ній на плечі дірка, куди мені завжди хочеться сунути пальця й, засинаючи, лоскотати себе. Там ще є забавлянка «Пудинг і пиріг Джека-химерника», але коли я навчився читати, то побачив, що в ній насправді мовиться про Джорджа-Карасика. Це Ма трохи змінила слова, щоб там ішлося наче про мене, та це не брехня, а просто лукавство. Отак само сталося і з оцим віршиком:
Насправді в книжці розповідається про Тома, однак Джек звучить ліпше. Крадіжка — це коли хлопчик бере те, що належить іншому хлопчикові; у книжках і в Телевізорі всі люди мають речі, які належать тільки їм, — це все складно.
Уже п’ята тридцять дев’ять, тож ми можемо вечеряти. Доки локшина швидкого приготування розмокає в гарячій воді, Ма знаходить на пакеті з молоком важкі слова і перевіряє мене. Поживне — означає їжу, а пастеризоване — те, що лазерним промінням знищили всіх-всіх мікробів. Я хочу ще торта, але Ма каже, що спершу треба поїсти соковитих буряків. Тоді я беру торт, що вже майже засох. І Ма теж, трішечки.
Я видираюся на Крісло-Гойдалку, щоб зняти з Полиці Ігрову Коробку; сьогодні я віддаю перевагу шашкам і гратиму червоними. Шашки схожі на маленькі шоколадки, проте я багато разів облизував їх, і смаку в них ніякого. Вони прилипають до дошки за допомогою чарівних магнітиків. Ма більше полюбляє шахи, але мені від них болить голова.
Коли надходить час дивитися Телевізор, Ма вибирає планету диких тварин; там показують, як черепахи заривають свої яйця в пісок. Коли Аліса, з’ївши кілька шматочків гриба, видовжується, Горлиця скаженіє, думаючи, що Аліса — огидна змія, яка наміряється з’їсти її пташині яйця. Зі шкаралуп вилуплюються черепашенята, проте їхні мами-черепахи вже пішли, і це дивно. Цікаво: чи зустрінуться вони десь у морі, мама і її малята, чи впізнають одне одного, чи, може, просто плаватимуть собі поряд?