Передача про тваринний світ закінчується надто швидко, і я перемикаю на інший канал, де показують двох чоловіків у самих шортах і кросівках, що гамселять один одного.
— Го-го! Битися не можна, — кажу я їм. — Дитя Ісус на вас розсердиться.
Однак тут чоловік у жовтих шортах заціджує патлачеві простісінько в око.
Ма стогне, ніби то її стукнули.
— Ми це маємо дивитися?
— За хвилину нагодиться поліція, — кажу я їй, — ві-і-ію, ві-і-ію, ві-і-ію — і запроторить тих поганих хлопців у в’язницю.
— Насправді бокс... огидна річ, але це спорт, і боксерам дозволено битися, якщо вони надівають особливі рукавички. Усе, час вийшов.
— Зіграймо в папугу, для поповнення словникового запасу.
— Гаразд.
Вона підходить до Телевізора і перемикає його на планету червоного дивана, де пишноволоса жінка, наче бос, ставить людям питання, а сотні інших плескають у долоні.
Я ретельно вслухаюся, як вона розмовляє з одноногим чоловіком; думаю, він втратив ногу на війні.
— Папуга! — кричить Ма, вимикаючи звук.
— Найпікантнішим, гадаю, видалося нашим глядачам те, чого вам довелося зазнати... — повторюю я почуті слова.
— Гарна вимова, — каже Ма і пояснює: — Пікантний означає зворушливий.
— Нумо ще раз.
— Ту саму програму?
— Ні, іншу.
Вона знаходить новини, які зрозуміти ще важче.
— Папуга. — Ма знову вимикає звук.
— Ах, з усіма цими суперечками про кодування, що йдуть слідом за реформою охорони здоров’я, і зважаючи, звісно, на термін повноважень...
— Ще щось? — питає Ма й додає: — Добре, ти й так молодець. От тільки там ішлося про квотування, а не про кодування.
— А яка різниця?
— Кодування — це коли якесь повідомлення за допомогою спеціальних знаків роблять таємним, а квотування...
Я широко позіхаю.
— Ну, це не важливо. — Ма всміхається і вимикає Телевізор.
Ненавиджу, коли картинка зникає і екран знову стає сірим. Тієї миті мені завжди хочеться плакати.
Я залажу на коліна до Ма, яка сидить у Кріслі-Гойдалці, і наші ноги переплітаються. Ма — чаклунка, що обернулася на велетенського кальмара, а я принц Джекерджек, що кінець кінцем тікає від неї. Ми лоскочемо одне одного, Ма підкидає мене на нозі, а тоді ми зображаємо шпичакуваті тіні на Ліжковій Стіні.
Після цього я пропоную зіграти в Братчика Кролика, що завжди спритно обводить круг пальця Братчика Лиса. Він лягає на дорозі, вдаючи з себе мерця, а Братчик Лис нюхає його і каже: «Я не тягтиму його додому, він надто смердючий...»
Ма обнюхує мене з голови до ніг і мерзенно кривить лице, а я силкуюсь не сміятися, щоб Братчик Лис не здогадався, що я насправді живий. Але все одно я завжди заходжуся зо сміху.
Я хочу почути кумедну пісеньку, і Ма починає:
Я донесхочу смокчу моні на Ліжку, проте мій ротик засинає. Ма переносить мене в Шафу й підтикає коло моєї шиї Ковдру, та я від неї звільняюся.
Мої пальці вистукують ритм по червоному канту.
Раптом лунає бі-біп — це Двері. Ма схоплюється й ойкає — мабуть, вона вдарилася головою. Вона щільно зачиняє Шафу.
Усередину вдирається холодне повітря; я думаю, що це трохи Космічного Простору. Пахне воно смачно. Двері видають звук пам — отже, Старий Нік зайшов.
Мені вже не до сну. Я стаю навколішки й дивлюся крізь щілину, але бачу тільки Комод, Ванну і краєчок Стола.
— На вигляд апетитне, — долинає товстий голос Старого Ніка.
— О, це просто залишки іменинного торта, — каже Ма.
— Треба було нагадати мені, я б приніс йому що-небудь. Скільки йому вже, чотири?
Я чекаю, коли Ма виправить його, проте вона цього не робить.
— П’ять, — шепочу я.
Однак, вона, певно, мене почула, бо підходить до Шафи і сердитим голосом промовляє: