Але Ма лише зойкає:
— Ой, Джеку.
— Ні, правда-преправда. Ой-ой-ой.
Вона міниться на обличчі.
— Як хочеш посмоктати лід, то смокчи, і не треба нічого вигадувати.
— Круто.
— Не лякай мене так.
Загалом я й не збирався її лякати.
— Може, він заболить, коли мені буде шість.
Дістаючи з Морозилки кубики, Ма голосно зітхає:
— Брехушку, брехушку, в тебе довге вушко.
Але я не брешу, а тільки прикидаюся.
Увесь день дощить, Бог на нас геть не дивиться. Ми співаємо пісні «Штормова погода», «Дощ із чоловіків» і ще одну про те, як пустеля сумує за дощем.
На вечерю в нас рибні палички з рисом. Я чавлю лимон, хоч він і не справжній, а пластиковий. Якось у нас був справжній лимон, та він надто швидко скінчився. Ма закопує шматочок своєї рибної палички в ґрунт Вазона.
Увечері планети мультиків немає — мабуть, тому, що темно, а на телебаченні немає ламп. Сьогодні я обираю кулінарну програму, але там показують несправжню їжу, бо в них немає консервних бляшанок. Вона і він усміхаються одне одному й готують м’ясо з пирогом та якісь зелені пучки навколо інших зелених пучків. Потім я перемикаю на планету фітнесу, де люди в спідній білизні на різних машинах багато разів поспіль виконують ті самі рухи. Думаю, що їх там замкнули. Однак ця передача швидко закінчується, і на екрані з’являються відчайдухи; вони зводять будинки найрізноманітніших форм і фарбують їх у мільйони барв. Будинки схожі на безліч з’єднаних між собою Кімнат. Люди в Телевізорі живуть переважно в них, проте іноді виходять назовні й потрапляють у погоду.
— А що, як ми переставимо ліжко туди? — каже Ма.
Я зачудовано дивлюся на неї, а потім туди, куди вона показує.
— Але ж то Телевізійна Стіна.
— Це ми її так називаємо, — каже Ма, — однак ліжко, певно, влізе туди, між унітазом і... хоч нам доведеться трішки посунути шафу. Тоді ми поставимо на її місце комод, а на нього — телевізор.
Я щосили хитаю головою.
— Тоді ми нічого не побачимо.
— Побачимо, ми ж сидітимемо отут, у кріслі-гойдалці.
— Погана ідея.
— Гаразд, забудьмо про це, — каже Ма, складаючи руки на грудях.
Жінка в Телевізорі плаче, бо її будинок став жовтим.
— Може, їй більше подобається бурий? — питаю я.
— Ні, — каже Ма. — Вона плаче від щастя.
Це дивно.
— Може, вона щасливо-сумна, як ти тоді, коли в Телевізорі грає прекрасна музика?
— Ні, вона просто ідіотка. Вимикаймо вже телевізор.
— А можна ще п’ять хвилин? Будь ласочка.
Ма хитає головою.
— Тоді пограймо в папугу, в мене виходить дедалі ліпше.
Я напружено дослухаюся до слів телевізійної жінки, а потім повторюю:
— Мрія здійснилася. Скажу вам, Деррене, що навіть у найсміливіших фантазіях я не могла уявити собі такого, а карнизи...
Але тут Ма вимикає Телевізор. Я хочу запитати її, що таке карнизи, однак гадаю, що вона досі обмірковує свій божевільний план — як пересунути меблі.
Залізши у Шафу, я не сплю, а рахую наші суперечки з Ма. За три дні в нас їх набралося три: одна — через свічки, друга — через Мишенятко, а третя — через Щасливця. Мені хочеться знову стати чотирилітком, якщо п’ять років — це постійні суперечки з Ма.
— На добраніч, Кімнато, — кажу я дуже тихо. — На добраніч, Лампо і Повітряна Кулько.
— На добраніч, плито, — каже Ма, — і на добраніч, столе.
Я широко всміхаюся:
— На добраніч, Паперовий М’ячу. На добраніч, Форте. На добраніч, Килиме.
— На добраніч, повітря, — каже Ма.
— На добраніч, усі звуки.
— На добраніч, Джеку.
— На добраніч, Ма. І не забудь про жуків.
— Спи й насни гарні сни, — каже вона, — а жуків усіх жени.
Коли я прокидаюся, Дахове Віконце блакитне, снігу на ньому немає навіть у кутках. Ма сидить на своєму стільці, підперши рукою обличчя, а це означає, що їй знову болить зубчик. Вона вп’ялась очима у стіл, де лежать дві речі.
Я підстрибую і хапаю собі одну з них.
— Це ж джип! Джип з дистанційним керуванням!
Я воджу ним у повітрі; він червоний і завбільшки з мою долоню. Дистанційка срібляста і прямокутна. Коли я натискаю на одну з кнопок великим пальцем, колеса джипа починають крутитися — жжжжжу.
— Це тобі запізнілий подарунок на день народження.
Я знаю, хто проніс його; звісно ж, Старий Нік, але Ма про це не скаже.
Я не хочу їсти пластівці, та Ма попереджає, що я гратимуся з джипом лише після того, як поїм. Я їм двадцять дев’ять пластівців і більше вже не можу. Ма каже, що це марнотратство, і доїдає решту.