— Я спала, — відповідає йому Ма приглушеним тоненьким голоском. — Ось глянь, глянь, будь ласка, — це дурний джип звалився з полиці.
Джип зовсім не дурний.
— Вибач, — промовляє Ма, — мені дуже шкода. Треба було поставити його деінде, тоді б він не впав. Я справді дуже, дуже, страшенно...
— Гаразд.
— Подивись, засвітімо світло...
— Ні, — відповідає Старий Нік. — З мене досить.
Ніхто нічого не каже; я рахую: один бегемот, два бегемоти, три бегемоти...
Бі-біп — Двері відчиняються, а потім грюкають: бум. Він пішов собі.
Лампа клацає і гасне.
Я обмацую підлогу біля Шафи, шукаючи Дистанційку, і виявляю жахливу річ. Її антена стала короткою і гострою, мабуть, вона зламалася.
— Ма, — шепочу я.
Відповіді немає.
— Дистанційка зламалася.
— Спи, — лунає її голос, такий хрипкий і лячний, що мені здається, ніби це не вона.
Я п’ять разів перелічую свої зуби, і щоразу в мене виходить двадцять, але я рахую знов і знов. Жоден зубчик не болить, однак, можливо, заболить, коли мені буде шість.
Не знаю, я, либонь, таки заснув, бо за якийсь час, здається, прокинувся.
Я досі в Шафі, кругом темно. Ма ще не перенесла мене в Ліжко. Чому?
Я штовхаю дверцята і прислухаюся до її віддиху. Вона спить. Вона ж не може гніватись уві сні, правда?
Я заповзаю під Перину і лягаю поруч з Ма, не торкаючись її. Коло неї так тепло.
Небрехня
ранку, поїдаючи вівсянку, я помічаю на шиї в Ма плями.
— У тебе шия брудна.
Ма саме п’є воду; коли вона ковтає, її шкіра рухається. Насправді це не бруд, принаймні я так думаю.
Я набираю трохи вівсянки, але вона дуже гаряча, тож я випльовую її назад у Розтоплену Ложку. Гадаю, це Старий Нік залишив на шиї Ма плями. Я силкуюся щось сказати, проте в мене нічого не виходить. Я роблю ще одну спробу.
— Вибач, що цієї ночі через мене звалився Джип.
Я підводжуся зі стільця, і Ма бере мене на коліна.
— Чого ти хотів цим досягти? — питає вона й досі хрипким голосом.
— Показати йому.
— Що?
— Я був, я був, я був...
— Усе нормально, Джеку. Заспокойся.
— Але Дистанційка зламалася, а ви всі на мене гніваєтеся.
— Послухай, — каже Ма. — Мені нема діла до твого джипа.
Я дивлюся на Ма і здивовано кліпаю.
— Це був подарунок.
— Я гніваюся, — її голос звучить усе голосніше й писклявіше, — бо ти розбудив його.
— Кого — Джипа?
— Ні, Старого Ніка. — Вона так голосно промовляє його ім’я, що я аж здригаюся. — Ти настрахав його.
— Він злякався мене?
— Він не знав, що це ти, — каже Ма. — Старому Нікові здалося, що я хотіла на нього напасти, скинувши йому на голову щось важке.
Я затискаю рота і носа, але мій регіт усе одно просочується назовні.
— Це не смішно, це геть не смішно.
Я знову дивлюся на її шию, на залишені там плями і вже більше не регочу.
Вівсянка й досі надто гаряча, тому ми повертаємося до Ліжка й обіймаємося.
Сьогодні вранці показують «Дору» — ура-ура! Вона пливе в човні, що ось-ось наженеться на великий корабель; ми мусимо махати руками і кричати: «Стережись!» Проте Ма не кричить. Кораблі — тільки в Телевізорі, крім тієї пори, коли треба посилати слідом за какавельками наші листи. А може, кораблі перестають бути справжніми, щойно потрапляють туди? Опинившись начебто в морі, Аліса каже, що може дістатися додому залізницею — такими старомодними поїздами. Ліси теж тільки в Телевізорі, а ще джунглі, і пустелі, і вулиці, і хмарочоси, і автівки. Тварини — в Телевізорі, за винятком мурах, Павука та Мишеняти, однак воно від нас утекло. Мікроби справжні, і кров теж. Хлопчики існують у Телевізорі, але вони схожі на мене — на того, що відбивається в Дзеркалі; я у Дзеркалі теж несправжній, це тільки картинка. Іноді я розпускаю свого хвостика, висолоплюю язика, витикаю з волосся обличчя і кричу гу.
Сьогодні середа, тож ми миємо голови, роблячи тюрбани з бульбашок Мийного Засобу. Я дивлюся на Ма, намагаючись оминати очима її шию.
Вона робить мені пінкою вуса, але вони занадто липкі, і я їх стираю.
— А бороду хочеш? — питає Ма і прикріплює всі бульбашки до мого підборіддя.
— Хо-хо-хо. А Санта-Клаус — велетень?
— Ага, думаю, він здоровенний, — каже Ма.
Мені здається, що Санта-Клаус має бути справжнім, бо саме він проніс нам безліч цукерок у коробці з багряною стрічкою.
— Я буду Джеком — підкорювачем велетнів. Я буду добрим велетнем, знаходитиму злих і стинатиму їм голови — хрясь-лясь!