Очі Ма заплющені — як же вона читає з заплющеними очима?
Я граю в клавіатуру, тобто залажу на свій стілець біля Дверей, а Ма називає числа. Однак нині мені доводиться придумувати їх самому. Я швидко-швидко, без помилок тисну на кнопки з цифрами. Двері не відчиняються, але мені подобається звук біп, що лунає, як я натискаю на клавіатуру.
Перевдягання — тиха гра. Я накладаю на голову корону, зроблену зі шматочків золотої і срібної фольги, прикріплених до картонної коробки з-під молока, а тоді роблю браслет для Ма, зв’язуючи разом дві її шкарпетки — білу й зелену.
Діставши з Полиці Ігрову Коробку, я вимірюю Лінійкою камінчик доміно і шашку; довжина камінчика — майже цаль, а шашки — півцаля. Я встромляю пальці в святого Петра і святого Павла, вони кланяються один одному і після кожного поклону літають по Кімнаті.
Очі Ма знову розплющені. Я дарую їй браслет зі шкарпеток. Ма каже, що він дуже красивий, і тут-таки надіває його на руку.
— А пограймо в сусіда-жебрака!
— Зажди хвильку, — каже вона і йде до Мийниці, щоб умити обличчя.
Я не знаю, навіщо Ма це робить, адже воно в неї не брудне. Може, на ньому мікроби?
Я двічі випрошую в неї грошей, а вона в мене — лише один раз; я ненавиджу програвати. Потім ми бавимося в джина-п’яницю та рибалку, переважно виграю я. Після цього ми просто граємо в карти, танцюємо, боремося і вигадуємо всякі історії. Моя найулюбленіша історія — про Діамантового Джека та його друзів, теж Джеків.
— Глянь, — показую я на Годинник. — Уже п’ята нуль одна, можна вечеряти.
Ми з’їдаємо по гот-доґу, яка смакота!
Щоб дивитися Телевізор, я сідаю в Крісло-Гойдалку, а Ма — на Ліжко. У її руках Швацький Набір: вона пришиває облямівку до своєї буро-рожевої сукні. Ми перемикаємося на медичну планету, де лікарі та медсестри роблять у людях дірки і витягають звідти мікробів. Люди ці не померли, а сплять. Лікарі не відкушують нитку, як Ма, а відрізують її супергострими кинджалами; потім вони зашивають людей, як Франкенштайна.
Коли починається реклама, Ма просить мене встати і вимкнути звук. На екрані в цю мить чоловік у жовтому шоломі свердлить серед вулиці дірку. Раптом він хапається за лоба і морщиться.
— Йому боляче? — питаю я.
Ма зводить очі від шиття:
— Йому, мабуть, розболілася голова від того жахливого гудіння.
Ми не чуємо, як гуде дриль, бо Телевізор занімів. Чоловік з Телевізора стоїть тепер біля мийниці і витрясає з пляшечки пігулку; далі — він усміхається й кидає хлопчикові м’яча.
— Ма, Ма.
— Що? — питає вона, зав’язуючи вузол.
— Це ж наша пляшечка! Ти що, не бачила? Ти не бачила чоловіка з головним болем?
— Ні.
— Він витяг пігулку з нашої пляшечки — з тієї, де лежать болегамівні пігулки.
Ма зводить очі на екран, але там уже показують машину, що мчить попід горою.
— Ні, перед цим, — кажу я, — в нього була наша пляшечка з болегамівними пігулками.
— Ну, певно, то була така ж, як у нас, але не наша.
— Ні, наша.
— Таких пляшечок повно-повнісінько.
— Де?
Ма дивиться на мене, потім знову на свою сукню і натягає облямівку.
— Наша пляшечка стоїть на Полиці, а інші...
— У Телевізорі? — питаю я.
Вона спускає погляд на нитки й намотує їх на маленькі картки, щоб сховати у Швацький Набір.
— Знаєш що? — підстрибую я. — Знаєш, що це значить? Він іде в Телевізор.
У Телевізорі знову показують медичну планету, але я вже не дивлюся.
— Старий Нік, — пояснюю я, щоб Ма не подумала, ніби я кажу про чоловіка в жовтому шоломі. — Коли його тут немає, тобто вдень, знаєш що? Він перебуває в Телевізорі. Там він купує в крамниці наші болегамівні пігулки і проносить їх сюди.
— Приносить, — поправляє мене Ма, встаючи. — У цьому разі правильно казати «приносить», а не «проносить». Пора спати.
Ма заводить пісню «Ти путь мені вкажи в мою оселю», та я не підспівую.
Мені здається, що вона не розуміє, як це все приголомшливо. Той здогад не йде мені з голови, коли я вдягаю спальну футболку, чищу зуби і навіть коли смокчу цицю, лежачи поруч з Ма в Ліжку. Я відриваю рота від соска й питаю:
— Як так виходить, що ми ніколи не бачимо його в Телевізорі?
Ма позіхає й сідає.
— Весь час дивимося, одначе ніколи не бачимо його; як же так?
— Його там немає.
— Але пляшечка, де він її дістає?
— Не знаю, — каже Ма дивним голосом.
Думаю, вона прикидається.
— Ти маєш знати. Ти все знаєш.
— Послухай, це зовсім не важливо.
— Це важливо, і мені не байдуже! — майже кричу я.