Уночі Ма засвічує світло, і я прокидаюся, в Ліжку. Лампа горить — я лічу до п’яти. Лампа гасне — я встигаю долічити тільки до одного. Лампа знову спалахує — я лічу до двох. Лампа гасне — я лічу до двох. Я стогну.
— Ще трішечки, — каже Ма, дивлячись на Дахове Віконце, оповите темрявою.
Мішка зі сміттям біля Дверей немає — значить, він був тут, коли я спав.
— Будь ласка, Ма.
— Ще хвилинку.
— Очкам боляче.
Вона схиляється над Ліжком і цьомає мене коло рота, а тоді накриває Периною моє обличчя. Світло, як і перше, спалахує, але вже не так яскраво.
За якийсь час вона повертається в Ліжко і дає мені посмоктати трохи моні, щоб я швидше заснув.
У суботу Ма для різноманіття заплітає мені три кіски; вони кумедні. Я мотаю головою, і вони ляскають мене по обличчю.
Сьогодні вранці я не дивлюся планету мультиків, я обираю садівництво, фітнес і новини. Про все, що бачу, я питаю:
— Ма, це справжнє?
І вона агакає у відповідь. Тільки коли показують фільм про вовкулаків, де одна жінка вибухає, немов повітряна кулька, Ма каже, що це спецефекти, зроблені на комп’ютері.
На обід у нас бляшанка турецького гороху в соусі карі та рис.
Мені хотілося б голосно-преголосно покричати, але ми вихідними не кричимо.
Більшу частину дня ми граємо в котячу колиску, в свічки, в діаманти, годівницю та плетільні дротики; ми б пограли ще й у скорпіона, якби в Ма не заболіли пальці.
На вечерю в нас міні-піци — кожному по одній і ще одна на двох. Тоді ми переглядаємо планету, де люди носять одяг з багатьма шлярками і довжелезне біле волосся. Ма каже, що всі вони справжні, тільки зображають померлих сотні років тому людей. Це така собі гра, проте, на мою думку, вона не дуже весела.
Ма вимикає Телевізор і пирхає:
— Я досі відчуваю запах карі з обіду.
— Я теж.
— Смакувало добре, але кепсько, що так довго пахне.
— А мені й смакувало кепсько, — мовлю я.
Ма сміється. Сліди пальців на її шиї вже щезають; тепер вони зеленаво-жовтаві.
— Розкажи мені якусь історію.
— Яку?
— Яку ніколи ще не розказувала.
Ма всміхається мені:
— Гадаю, нині ти знаєш усе, що знаю я. Може, «Графа Монте-Крісто»?
— Я чув це вже мільйони разів.
— «Гулівера в Ліліпутії!»?
— Мільйон мільйонів.
— «Нельсона на острові Роббен»?
— Це як він вибрався з острова після двадцяти семи років і став урядовцем?
— «Золотоволоску»?
— Вона дуже страшна.
— Але ж ведмеді лише гарчали на дівчину, — каже Ма.
— Дарма.
— «Принцесу Діану»?
— Їй треба було пристебнутися паском безпеки.
— Ну, от бачиш, ти все вже знаєш. — Ма зводить дух. — Послухай, є ще казка про русалку...
— «Русалонька»?
— Ні, інша. Якось надвечірком сидить ця русалка на скелях, розчісує волосся, аж тут до неї підкрадається рибалка і ловить її в свої сіті.
— Щоб засмажити собі на вечерю?
— Ні, ні, він несе її до себе додому і хоче, щоб вона з ним одружилася, — каже Ма. — Він забирає в неї чарівний гребінець, щоб вона не змогла повернутися в море. За якийсь час у русалки народжується дитя...
— На ім’я Джекерджек, — підказую я.
— Саме так. Одначе, коли рибалка йде налови, вона нишпорить у будинку і знаходить свій гребінець...
— Ха-ха.
— Вона знову біжить на скелі і пливе в море.
— Ні.
Ма пильно дивиться на мене:
— Тобі не подобається ця казка?
— Русалці не треба було тікати.
— Ну, заспокойся. — Ма пальцем витирає сльозу в моєму оці. — Я забула сказати, що вона, звісно ж, узяла з собою свого сина Джекерджека, обв’язавши його своїм волоссям. А коли рибалка повернувся, вдома вже нікого не було, і він більше їх не бачив.
— А він потонув?
— Хто, рибалка?
— Ні, Джекерджек, коли опинився під водою.
— О, не хвилюйся, — каже Ма, — він же наполовину риба, пам’ятаєш? Він уміє дихати під водою.
Вона встає глянути, котра година. Годинник показує восьму двадцять сім.
Я лежу в Шафі вже цілу вічність, але сон мене не бере. Ми співаємо пісень і молимося.
— Прочитай якусь забавлянку, — прошу я. — Будь ласочка!
Я вибираю «Дім, що збудував собі Джек»[11], бо він найдовший.
Читаючи, Ма весь час позіхає:
Тут я сам швиденько промовляю кілька рядків: